Степан, вирвавшись нарешті од матері, мовчки пішов до ліжка. Одкинув подушку, перину.
— Осьо! — сказав гордо.
І подав Світличному щось замотане в хустку.
— Що це?
— А ви розгорніть!
Світличний поклав вузлик на стіл, розв'язав.
— Ого! — вигукнув здивовано.
На командирському ремені з великою зіркою, в новій жовтій кобурі був пістолет. Новий-новісінький, наче шойно з пакгаузу.
— Твій?
— А то чий же!
— Ти ж хоч із нього стріляв? — понюхав дуло Світличний.
— Не стріляв,— зізнався почервонівши Степан.— Я із кулемета... Із танкового.
— Так ти, знацця, танкіст! — ще більш здивувався Світличний: танкісти були в його уяві людьми кремезними й дужими, а цей — мов школярик.
— Еге ж, танкіст, танкіст,— втрутилася мати.— Ви краще спитайте, куди він майже щодня бігає.
— Мамо! — повернувся до неї Степан.
— Що "мамо"? — Обличчя у жінки вже було плаксиве, очі жалісно скліпували.— Буде тобі "мамо", як поліціянти дізнаються!
— Чого б вони дізналися! — буркнув Степан.
— То кого ж ти провідуєш, якщо не секрет? — спитав, не випускаючи з рук пістолета, Світличний: розмова ставала дедалі цікавішою. Навіть Корній рота роззявив.
— Танк свій провідує!
— Мамо!
— Еге ж, наче дівку!
— Танк? І танк у тебе є? — не міг отямитись од подиву Світличний.
— Та є ж,— Степан неохоче.
— Де ж ти його заховав?
— У річці втопив.
— Ну й ну! А побачити можна?
— Так він же у річці. Та й поночі зараз.
— То ти його у воду загнав?
— Та загнав же. Щоб не дістався фашистам... І розповів, як було.
їхній танковий полк виривався з оточення. Всього кілька машин, що вціліли. А коли скінчилось пальне, капітан наказав висадити машини в повітря.
— Командир полку?
— Комбат... Командир полку був уже вбитий.
Отоді він і не послухався: село рідне ж поруч! Розігнав танк — і з кручі! Ледь сам не втопився. Виплив, вибрався з річки на берег, а довкола од мін аж кипить: німець весь луг переорює. Отоді його і поранило. Осколком у ногу. Добре, що хоч кістку не зачепило. Так, м'якоть лише...
— Еге ж, м'якоть,— з долоню вирвало! — жалісливо мати.— Приповз до хати: "Мамо, це я",— а кров за ним стежкою...
Степан усміхнувся зніяковіло, наче соромився рани.
— А решта танків?
і Та на лузі ж... Згорілі стоять.
— Ну й ну! — похитав головою Світличний. Хто б міг подумати. Покрутив пістолет, віддав Степанові: — Держи, танкісте!
Степан узяв пістолет, підперезав ремінь, ще й піджачок заправив натренованим рухом. По-діловому спитав:
— То як, берете? — І не встиг Світличний відповісти, додав: — Там же, у танкові, й кулемет... Можу дістати, якщо потрібен.
— Кулемет? Та що ж ти й досі мовчав?
— А ви про кулемет питали?
— Звідки ж ми знали, що тут кулемети валяються? То дістанеш?
— А з собою візьмете?
— Візьмемо!.. Як, комісаре?
Ганжа кивнув головою: хлопець йому явно сподобався.
По кулемет вирушили перед, світанком: Степан сказав, що уночі там робити нічого. Та :ще й село навпроти, хати підступають да-самої^річки, і поліцаї там вештаються.
— А .на світанку? |
— На світанку вони спати завалюються.
І краще — удвох. Там же голий луг, багато людей одразу привернуть увагу. А двоє... Ну, прийшли на рибалку. Він туди ходить частенько з вудочкою, до нього вже звикли.
— А як пірнати почнеш?
— Скажу: гачок зачепився,— знайшовся одразу ж Степан. Із Степаном вирішили послати Вітьку: моряк же, вода —
рідна стихія. Захопили дві вудки, баночку з черв'яками, мішок на кулемет, вийшли у двір.
Було ще темно і тихо, як перед дощем. Під ногами м'яко грузла рілля, шурхотіло бадилля. Вітька ступав слід у слід, намагаючись не випустити з виду невелику Степанову постать: хлопець прикульгувати прикульгував, а йшов швидко.
— Далеко? — запитав Вітька, коли вибралися за село.
— Кілометрів зо три. Ми до війни туди купатися бігали.
— До світанку встигнемо?
— Встигнемо. Та сьогодні пізніше й розвидниться — бач, як захмарило.
Вітька глянув угору, обличчя його відразу ж зволожилося: мжичка не мжичка, наче туманець.
— Ще дощу не вистачало!
— То й що? — відповів безтурботно Степан.— Хай іде, нам же ще краще: менше народу товктиметься.
Вже світало, як спустилися з пагорба, ступили на скошений луг.
— Оно наші танки,— сказав тихенько Степан. Сказав так, наче танки були цілі й живі танкісти сиділи в машинах, а вони поверталися в рідну частину.
Вітька побачив чорне застигле громаддя, яке спершу прийняв був за копи сіна, і коли проходили мимо, в ніздрі ударив різкий запах гару: всередині напевне все обгоріло. Ще раз озирнувся, коли вже пройшов: опустивши донизу перебиту гармату, машина сумно чорніла посеред лугу.
— Тут.
Вони стояли над річкою, на високому березі, що круто обривався донизу. Там ледь чутно шуміла вода, чорніло таємниче й моторошно. Вітька аж здригнувся, подумавши, що їм доведеться туди пірнати. Степан же посталив баночку, став розмотувати вудку.
— Ти що?
— Закинемо по разу. Іще ж рано... Темно, нічого не видно...
— То спустимось, може, донизу?
— Тут урвище... Бери осьо вудку.
Вітька неохоче взяв жудилище, почав розмотувати волосінь.
— Ти рибу коли-небудь вудив? — поцікавився Степан: він уже наживляв на гачок черв'яка.— Тут лящі як лопати.
Вітька рибу ніколи не вудив: ріс у великому місті. Тому й загнав одразу ж у палець гачок, лиш спробувавши наживити черв'яка, що звивався, наче пружина.
— Дай краще я,— прошепотів Степан, коли Вітька, тихо лаючись, видер із пальця гачок. Наживив вправно черв'яка, поплював, подав вудилище Вітьці: — Закидай!
♦Він що, справді збирається рибу ловити?" — подумав Вітька. Палець болів, і хоч кров уже не йшла, Вітька раз по раз підносив його до рота.
— Світає,— сказав згодом Степан.
І справді світало. Тільки не по-літньому, швидко і ясно, а по-осінньому, сіро й похмуро. Згори вже тихенько сіяло: на обличчя, на руки, на одяг, і хоч вони ще не намокли, сирість поступово забиралася під сорочки.
— В таку погоду риба клює здорово! — повідомив Степан, не одриваючи очей од чорної поверхні води, де кружляв невидимий звідси поплавок. Вітька ж дивився на протилежний берег, що виринав поступово із мороку, а потім і хати — одна по одній,— вони мов спускалися до річки, просинаючись, і вже понад самими ранніми та невсипущими заструмували димки.