Може, і цей з отаких?
— Навіщо ж він динаму побив? — поцікавився Світличний.
— А Бог його знає_ Передавали, буцімто сказав: щоб німцям не світила.
— І багато у селі вашому німців?
— Поки що Бог милував: ще не навідувались.
— То ви гукнете його сестру? — нагадав Ганжа.
— Гукну.— Осьо повечеряємо, я й скочу до неї.
— Тільки не кажіть, що ми звемо. Бо ще злякається. Придумайте щось...
— Вже ж придумаю... Сідайте до столу, бо вже й картопля
Сіли. Наминали картоплю — замалим не цілі картоплини ковтали. Запивали молоком, пахучим і теплим. І — Хліба, звиняйте, немає,— журилася тим часом господиня; цивилася жалісно, як вони жадібно їли.— Ото зголодніли! — Ми вже забули, як він і пахне: поліцаї все до зернини німцям одвозять. Колоски й ті не дають збирати. Хай краще зогниє, аніж людям дістанеться.
— А голова що? — не втерпів Ганжа.
— Що ж голова... Голова сам півмішка картоплі набере, то й радий. Та ще сала позаторішнього сестра йому вкине, бо ниньки й свиню заколоти не можна...
І знову перезирнулися Ганжа з Світличним: обом їм здалося, що ледь вловимий осуд стосувався і їх. Ганжа аж картоплину відклав, що вже був прицілився з'їсти.
— Чого ж ви, їжте! Я ще наварю.
— Дякую, я вже ситий ось поки,— провів ребром долоні під підборіддям, хоч міг би провести й понижче.— Ось краще тютюнцем поласую... Ану сипони, командире, скільки тобі не жаль! — Уперто називав Світличного лише командиром: хоч і лишилося нас всього жменька, але ми таки загін партизанський, а не чорти його батька зна й що!
Вийшов у сіни, хоч господиня й припрошувала курити в хаті: "Хай хоч духом чоловічим війне". Тут Світличний зиркнув на неї, ще й рукою потягнувся до вуса: ну, за духом діло не стане, та зустрівся поглядом з племінником, з Нелиними всерозуміючими очима зустрівся,— одсмикнув руку від вуса, крекнув, насупився. Ганжа вийшов у сіни, закурив, а думками все довкола наступної зустрічі: дуже-бо хотілося, щоб голова отой був не сам, а з партизанським загоном...
— Вже йдете? — посторонився, дорогу даючи молодиці.
— Біжу.
— Ні пуху вам ні пера...
І в сінях простояв, поки вони й повернулися обоє.
Зайшли разом до хати. Сестра голови була низькоросленька, довгоносенька, вже обличчя у зморшках. Мов павутинням посноване.
— Добривечір у хату!
Дивиться сміливо, ще й усміхається.
— Знаєте, хто ми такі?
— Як скажете, то й знатиму.
— Ми — партизани.. Ото ваші поліцаї полювали за нами... Тільки не вполювали, як бачите,— усміхнувся Ганжа. Мовчала. Дивилися пильно, чекаючи, що їй скажуть далі.
— То як, тітонько, познайомите нас із своїм братом? — запитав Світличний.
— Познайомити можна,-— відповіла сестра голови.— Тільки ж я не знаю, коли він прийде...
— Ти їх, Марфо, не бійся: це свої люди,— втрутилася хазяйка.— Он і Корній, мій племінник, ти його позаминулого року бачила в мене...
— Еге ж, таки бачила... Добривечір, Корнію!.. То як вам сказати,— це вже до Ганжі та Світличного,— обіцяв на цім тижні навідатись,— як тільки прийде, я вас покличу.
З цим і пішла. Хоч Світличний і допитувався, чи не ходила сама у загін, чи провести не зможе? Може, й ходила, й дорогу знала, але не призналася. Який там загін! Он у неї вдома загін: шість ротів! Як почнуть партизанити, все підряд метуть. І готувать не встигає." "Та ще ж і брата годуєш,— подумав Ганжа.— Теж на твоїй шиї сидить..." А шия ж у неї тонка та худа, вистачить двох пальців скрутити. А везе, тягне. Скільки ж то сили непоказної, прихованої в наших бідних жінок! Да-а...
Закурили ще по одній, тепер уже в хаті, та й стали до сну лаштуватися. Господиня послала Ганжі й Світличному на ліжку, хлопцям — на долівці, а Нелю забрала з собою: через сіни, до іншої кімнати. Про те, щоб їм ночувати в клуні чи на горищі, не схотіла і слухати: спіть сю ніч тут, ніхто вас не зачепить, а завтра подумаєм... А не зачепить,— погодилися всі. Поліцаїв у селі зараз немає, німці навряд чи поткнуться, село ж од битого шляху аж он де, то можна хоч раз поспати по-людському. От тільки вартового поставити.
— Ану, хлопці, хто спати хоче найменше?
— Спіть уже всі, я посторожую.
— А ви що: отак уже виспалися?
— Та я звична сторожувати. Перед війною до крамниці з ночі в ніч виходила.
Глянув Світличний на хлопців, що з останніх сил боролися з сном, глянув на них, від утоми аж сірих, і подумав про себе: "А й справді! Який чорт припреться сюди серед ночі!.."
— Ну, хлопці, ваше щастя, що така хазяєчка попалася: нагодувала, напоїла, постіль послала та ще й чергувати погоджується. Цілуватимемо завтра, хлопці, хазяйку?
— Цілуватимем! — відповіли дружно всі. Навіть Корній сказав, що цілуватиме.
| — Таке й вигадаєте! — розсміялася та.— Лягайте та спіть,
бо ніч зараз драна... Вже й світанок ось-ось...
і Полягали. Господиня ще бликун погасила та й вийшла
[тихенько. 1
І Світличний, здається, зіснув ще по дорозі до ліжка. А прокинувся — світло так і било в очі. Схопився, на вікно незавішене витріщився: місяць! Місяць, будь він неладний! Повний, замалим не лусне, так і лізе у шибку, так світлом і ллє. Чаклун парубоцький.
І Хотів уже лягти, та зненацька згадав про хазяйку, що чатує у дворі. "Треба ж піти та змінити..."
І хоч як жалко розставатися з ліжком, м'яким та зігрітим, спустив ноги на холодну долівку, намацав галіфе і піджак. Підперезався ременем командирським із кобурою (вальтер, шістнадцять патронів, не пістолет, а машина, б'є, як гвинтівка), подумав про автомат: вирішив не брати. Дуже ж бо тихо та мирно за вікнами, ніде й не шелесне. Навіть собаки мовчать... Згадав ще про чоботи, та ліньки було нахилятися.
Так босоніж і вийшов.
І наче в світлу річку пірнув. Місяць розходився серед неба — впину нема. І все довкола аж тремтить, аж ворушиться у світлі примарному.
— Ото вам не спиться!
Хазяйка! Стояла тут же, біля причілка.
— Нічого не чутно? — ступив до неї Світличний.
— Та що було б чути? Ніч же іще.
Ніч — тільки гуляти. Така кого хоч попарує. І тут наче війнуло — спогад невиразний: він і дівчина поруч. І такий же місяць у небі. Війнуло й розтануло, аж серце стиснулось,— од жалю, од туги солодкої. За минулим, що, гай-гай,— не повернеться.