— У мене нема часу про це зараз думати! — похмуро озвався Ганжа: теревені Світличного його сьогодні чомусь особливо дратували.— Он про що треба думати! — Та й показав рукою на поснулих.
— Ну от,— аж поморщився Світличний,— і поласувати не дав. До чого ж ти нудна людина, Василю! Ти й молодим такий був?
— Був не був, тільки здається мені, що ми з тобою не так як слід воювали,— гнув свою лінію Ганжа.
— Од ста вить вареники! — скомандував сам собі Світличний. Ще й рукою посунув уявну макітру— Закуримо ще по одній?
— Кури уже сам: мені й без курива гірко.
Федір з видимим жалем сховав до кишені тютюн.
— Тоді і я не буду курити! — Сперся на лікоть, зірвав товщу стеблину, встромив до рота.— Ну давай, аналізуй...
— Що ж тут аналізувати,— махнув рукою Ганжа.— Аналіз весь тут, перед очима, оно і лежить... Один, другий і більше немає. Немає загону!.. От про це й треба думати: як ми з тобою загін по вітру розвіяли... І чи не пора нас із тобою судити...
— А хто ж нас судитиме?
— Ну, хоча б совість... Пам'ять про тих, що загинули, що ми їх у степах оцих і розкидали.
— Да-а, совість — це найстрашніший суддя,— погодився Світличний: досі веселе обличчя його одразу ж пригасло.— Цей уже як візьметься нас судити, то ні вдень, ні вночі не відпустить.
— Уже судить,— з болем озвався Ганжа.— Іноді до того доходить... Кулю в лоба, аби лишень швидше покінчити.
— Куля, то, брате, не вихід.
— Знаю, що не вихід. Аби від цього щось залежало, давно уже застрелився б...
— Да-а, у наш час жити іноді важче, ніж умерти. Вмерти — що? Помер — і руки одкинув... А ти поживи, помізкуй, поборися...— Федір одкусив стеблину, виплюнув, різко повернувся до Ганжі: — От ти думаєш, що одного тебе мучить совість...
— Я так н= думаю.
— Ні, думанш! — зло заперечив Світличний.— Як же: ти — про загін, про те, як жити далі на світі, а я — про молодиць та вареники!.. А я, може, за оті вареники од совісті своєї ховався! Що вже як учепиться: хоч криком кричи — не одіб'єшся. Так що не думай, що в тебе одного совість ворушиться...
— Сказав же — не думаю!
— Ну, й добре, що не думаєш,— полагіднішав Світличний— А б'ють нас за те, що неправильно ми з тобою воюємо. Учить нас німець, товче, юшкою умиває: не так, дурні, не так, а ми тільки вавки зализуємо.
— А як?.. Як слід воювати, по-твоєму?
— Тут треба одне з двох,— продовжував Світличний— Або зашитися в таку глухомань, щоб і свої не знайшли, як повернуться, та й тихенько попукувати... Щоб німець часом не почув... Або вже так воювати, щоб і земля під ним горіла. Вітром по степах цих літати!
— Ти знову про коней?
— Та вже ж що не про волів.— Світличний підсунувся ближче, палко запитав у Ганжі: — Та ти хоч знаєш, що таке коні?
— Не знаю. Не чув і не бачив.
— Ну та й де ж ти бачив справжнього коня? Запряженого в борону, в плуг, у гарбу? — наче й не помітив глузливого тону Світличний.— Шкапу негодовану, що на всі боки ребрами світить? У лишаях і корості?
— Наші коні на виставці перед війною були! — аж образився Ганжа.— Срібну медаль завоювали.
— Отож і юно, що на виставці. А під сідлом, під вершником ти бачив коня?
— Не бачив...
— У колоні, поескадронно?
— Проти їхніх кулеметів і танків?
— При чому тут танки?
— А при тому... Читав якось у нашій газеті. Ще перед війною, під час кампанії польської. Як одна польська частина атакувала танки німецькі... Поескадронно, із шаблями... То німці й не стріляли: почекали, поки оті кавалеристи шабельки об броню поламали, та всіх їх, голубчиків, у полон і взяли.
— Так то ж на фронті, а це ,в тилу. Ти дуже багато танків
тут бачив? 1
— Іще довелося самому на власні очі побачити,— продовжував Ганжа.— Під час евакуації. Що зробило кіль<а німецьких літаків з кавалерійською нашою бригадою. Не десяток, не сотня — тисяча бійців, якщо не більше, полягло. У громадянську кавалерія — сила^ супроти неї ніхто не міг би устояти. А тут — ревіти хотілося. Коли дивився, як її, безборонну та немічну, літаки оті розстрілювали. Все докупи змішалося: і коні, й люди...
— То ж армія, а ми — партизани,— перебив його нетерпляче Світличний.— І не в лісі — посеред голого степу. А по степу черв'яками повзати — як черв'яків і розтопчуть. Птахом треба літати!
— Доліталися.
— Не долітались — доповзалися! Задниці в нас дуже важкі: як сіли, так і приклеїлись! По таких задницях гріх і не бити. Ми ж не стільки воювали, скільки по ярах та клунях відсиджувалися. Не стільки стріляли, скільки листівки писали. Вже й стрілять розучилися: каламар на шиї, перо в зубах, ще й пальці в чорнилі,— аж пирхнув Світличний.— Не партизани, а писарі!
— Ну, це ти даремно,— заперечив Ганжа ображено.— Серед народу живемо, разом із народом супроти німця воюємо, то кому, як не нам, його на боротьбу піднімати?
— Піднімати, та не чорнильницями!
— А чим?
— Кров'ю! Кров'ю ворожою!.. Чергами кулеметними! А ми — листівочки: ой, бийте ж, голубчики, німців, бо вони вас рабами пороблять! Та мітинги по хатах серед ночі. При вікнах завішаних. Щоб поліцай який не помітив та не перестріляв усіх до одного, як зайців.
— Ну, знаєш...— почав був Ганжа, почав та й не скінчив. Не тому, що Федір переконав його в своїй правоті, а тому, що сам катувався од сумнівів. Хоч і був переконаний, що листівки оті писалися недаремно і розмови з людьми були недаремні, що зерно, посіяне ними, таки проросте... Уже проростає... Але чи не захопився він надмірно отими контактами? Чи не занедбав за ними роботу в самому загоні? Чи не пізно став думати про те, як воювати? Поки мали справу з поліцаями та дрібними німецькими загонами, в основному продовольчими, наче все йшло гаразд. Вибрали село глухіше та од шляху віддаленіше, заскочили, роззброїли кількох сопляків: кого — на той світ, а кому й по потилиці; повісили старосту, якщо був собакою, і — мітинг, не думайте, люди, що владі радянській кінець. Вона не знищена, вона в кожному з нас Тож хай як не лютують фашисти, а з нашим народом їм ніколи не справитись... І запитання. Де зараз наші війська, чи скоро повернуться? І коли союзники стануть воювати по-справжньому? І що робити з зерном, яке ви сказали розібрати з гамазею?.. Десятки запитань, на які треба дати відповідь — зараз, негайно. І довгі розмови, уже наодинці, з тими, що лишаться в селах, коли партизани рушать далі, що стануть їхніми очима і вухами. Не раз під час походу доводилось заходити в села, щоб дізнатись, як там залишені: зреклися всього, аби тільки вціліти, й партійні квитки попалили (Ганжі доводилося і з такими стикатися), чи розгубилися просто, подіями зламані? І на день, і на два, і на три доводилося затримуватись в одному й тому ж селі, і поки німці за них не взялися по-справжньому, все благополучно обходилось: втрат майже не було, не було поразок, як і справжніх серйозних боїв. І чи не зарозумілися вони, чи не повірили у свою невразимість, чи не діяли по шаблону, запозиченому з часів громадянської? Навіть тоді, коли німці натиснули, коли в першому ж серйозному бою партизани втратили майже половину загону,— навіть тоді вони зупинилися в першому ж селі не на годину чи дві, а на цілу добу...