"Зови фаетон!" — гукнув він до Йвана.
Іван заклав пальці до рота, пронизливо свиснув.
Поки Пилип під'їхав, вони витягли чемодани і тепер зрізали шкіру, що нею були обтягнені сидіння. Яскраво-червону, з золотим візерунком, Ашот не встиг її як слід і роздивитися, бо стеріг німця. В того вже трусилися догори підняті руки, жирне обличчя стікало потом. Він щось раз по раз казав одне й те ж, але Ашот не розумів по-німецькому, а тут підійшов Іван, крикнув на Ашота: "Ану одійди!" — І став діставать парабелум.
"Стой, не стріляй!" — перехопив його Жора.— В нього ж рижйо! — І показав на пальці, внизані золотими перснями. Одтягнув німцеві губи, наче коневі, вигукнув ще веселіше: — І тут рижйо! Повно риж'я! Давай у фаетон!" — І поволік зовсім уже обмерлого німця до фаетона.
Поклали його на дно, впоперек, так що голова витикалася з одного боку, а ноги — з другого, повантажили чемодани й шкіру, замотану в рядюгу, вскочили самі — рвонули учвал.
Як од/їхали з добрий десяток кілометрів, Іван наказав зупинитися. Довго вслухався, повернувшись у бік шляху, чи не чутно погоні. Заспокоївся, скочив додолу. За ним зліз і Жорка, стягнув зовсім уже обмерлого німця, одвів його вбік і акуратно зарізав. Одсік йому голову й пальці, поскладав до мішка...
Аж тепер зрозуміла Тетяна, що було в мішку й що робив за клунею Жорка. їй стало аж млосно, вона аж за стіну вхопилася, щоб не впасти. Ашот же допитувався збуджено:
— Здесь все так партизанят? Давай чемодани, давай шкіру, давай золото з рота!..
— Замовчи!' — простогнала Тетяна: її вже канудило. Після того не могла на Жорку й дивитися.
Якось, підстерігши, коли Йван був у доброму настрої і вони лишилися у хаті удвох, обережно спитала:
— Що ви далі збираєтесь робити, Іване?
— Воювати,— відповів коротко Йван.
— З ким воювати? — Вчора вони повернулися з далекого села, обдерли якогось дядька як липку.
— ХТО ПІД руку ПІДВернеТЬСЯ.;
— А як хтось із своїх? — догїитувалася Тетяна.
Іван насмішкувато гллнув на Тетяну, чвиркнув крізь зуби:
— А я своїх давно розгубив: мені тепер усі чужі!
— А як скінчиться війна, тоді що робитимете?
— А я що, дурний: ждати, поки кінчиться? Я ще до того подамся в Туреччину. Або й далі куди... Слава Богу, під сонцем ще місця вистачає: не одні лишень німці та більшовики! Було б золото, а місце знайдеться...
Сказав, та, мабуть, одразу ж і розкаявся: блимнув підозріло на Тетяну:
— А чого це ви так допитуєтесь? Чи не втікати надумали? — А що Тетяна мовчала, не знаючи, що й відповісти, продовжував: — Можете хоч зараз забиратися, як у нас не до вподоби. Не бійтеся, плакать не будемо!.. Не здумайте тільки Ашота зманювати!.. Чуєте?
— Та куди б я утікала? — відповіла нарешті Тетяна.— До кого?
— Отож-то й воно, що до кого! Більшовики вже за Уралом, а німці вас не помилують. Так що сидіть поки тут і не рипайтесь..
— А потім?
— Що — потім?
— Як ви в Туреччину рушите — ви ж нас не візьмете? Куди нам потім діватися?
— Ну, там буде видно,— буркнув Іван. Звівся, пішов важко з хати. Аж на порозі обернувся до Тетяни.— І ви той... Жорці не попадайтесь під руку... Коли п'яний... Він не подивиться, що ви набагато старші...— Криво всміхнувся.— Думав не казати, мені все одно, та все ж, як-не-як, родичка.
Тетяну аж вогнем облило. "Господи, цього ще мені не вистачало!" — простогнала у відчаї.
Грицько вирушив у дорогу в п'ятницю, щоб у суботу або на крайній випадок у неділю вже бути на місці.
Ніс за плечима важкенький клумак: пуд пшеничного борошна, в мішечках по кілограму розваженого, та три шматки сала,— кожен окремо загорнений: два за дорогу оддати, туди і назад, якщо вдасться сісти на поїзд, а третій — собі, на прохарч. І хлібину, велику, важку, Катериною спечену.
— Вистачить? — питався Євген.— Мо', картоплі ще всипати?
— Не треба — не охляну. Я потроху кусатиму.
— Ну, гляди. Та не забудь, що купувати... Дратви — раз,— загинав пальці Євген.— Смоли — два. І гвіздків шевських побільше.— Це говорилося для Катрі, яка нічого не знала про лампу. Про лампу раніше велася розмова, коли Євген дав Грицькові колодку. Колодка як колодка, нічого у ній особливого, хіба що трохи легша од інших, а пильніше обмацати: знизу планочка врізана — акуратно так вставлена, що треба про неї знати, аби помітити. А під планочкою — гніздо для лампи. "Як тільки дістанеш, так одразу ж і сховай у колодку,— повчав Євген.— Бо попадешся із лампою—німці з тебе шкуру здеруть!"
— "Хай деруть, у мене є запасна",—засміявся Грицько. Та Євген аж розсердився: знайшов час жартувати! "Та колодок купи пар десяток,— продовжував перераховувати Євген.— Розмірів різних".— Хоч про колодки Євген міг би й не нагадувати: що-що, а колодки Грицько купить в першу чергу, щоб потім всі покласти до гурту.
— Про гас нагадай,— додала Катря.— І про сіль.
— Та купи солі, бензину,— повторює покірно Євген.— Тільки добре заткни, щоб не розлив.— Не для лампи, давно уже на блискуни перейшли, а для запальнички, що її Грицько теж мав за борошно виміняти. Бо сірників лишилося півкоробки, Катря над ними трясеться, під подушку од Євгена ховає: тож і чекай
— смокчи цигарку холодну, поки розгориться у печі.— Іще перевіриш, щоб запальничка добре горіла... Ага, ледь не забув: камінців до неї з десяток... Не забудеш?
— Запомню.
— Та стережися, щоб не обікрали! — Це вже Катря.— Там же злодій на злодієві, як ті люди в місті й живуть!
— Ну, гаразд, давай на дорогу присядемо,— перебив Катрю Євген.— Додому ще заскочиш?
— А нащо? Що я, крику не чув? — Бо мати хоч і одпустила Грицька, але було перед тим крику й плачу. І татові дісталося мимоходом. Ну, тато в них за все в одвіті!
— Довідка де?
— Осьо, в кишені.
— Гляди, не посій. Бо тоді точно посадять.
— Не посію.— Довідка не просто в кишені, а ще й булавкою пришпилена, щоб не випала. І Гриць, до брата йдучи, лап-лап себе по піджакові: на місці? На місці...
Посиділи, встали.
— Ну, щасливо,— подав руку Євген.— Ні пуху тобі ні пера!
СТОЯЛИ, подібні один до одного, мов дві краплі води, тільки обличчя Євгенове передчасними зморшками посічене, особливо на лобі, ще й чуприна, пишна недавно, порідшала. Не те що порідшала, а якось наче посіклася; в Грицька ж обличчя — мов яблуко: приходьківська неі'януча кров. І очі од тата: безжурні, веселі, мов усе нам за іграшку, що б там не сталося. Подивилася на них Катря, на Євгенову ногу обрубану, й одразу ж у сьози.