— Чому він мій? — запитала тихо Тетяна, але Іван їй не відповів: звівся, різко одставив стілець:
— Ну, поснідали — й досить!.. Ти,— до Ашота,— паняй на горище, підміни Пилипа. З кулеметом обходитись умієш?
— Умію.
— Тож пильнуй: як появиться хто — січи з кулемета! Потім будемо провірять документи. А як кого проморгаєш — нарікай на себе!
— Зачем проморгаєш — миша не пролізе!
— Ну, давай... А ви,— повернувсь до Тетяни,— ви поживете поки що з нами. Будете помагати он Галі... І глядіть, щоб із двору ні ногою! Чуєте?
— Та чого ти розвоювався? — озвалася Галя,— Людина не встигла й поріг переступити, а ти вже на неї у крик.
— Хто там кричить,— буркнув уже тихіше Іван. І знову повторив.— Тож будете он їй помагати.
— А вже ж помагатимуть! — відповіла весело Галя, ще й обняла Тетяну за плечі: — Ходімо, хоч покажу, де ви-будете жити,— Та й повела Тетяну з Івасем через сіни в кімнату, де було прибрано так, що страшно й ступити. Тетяна глянула на свої босі ноги, у пилюці, брудні, та на порозі й завмерла.— Проходьте, чого ж ви! Ось тут будете й спати! — А "тут" такою рядниною вкрите, такими подушками, що аж очі своєю білизною вбирають.
— Та ми хоч ноги помиємо,— так і не наважилася ступити до хати Тетяна.
Роздивлялася потім численні фото у рамках, під рушниками розквітчаними, цікавилася:
— Це ваш чоловік? — Бо на всіх фотографіях поруч із Галею один і той же мужчина: молодий та красивий з хвацько начесаним чубом. Так і здавалося, що от-от підморгне: "Ось ми які!"
— Та мій же,— враз посмутнішала Галя.— Оно й похоронка на нього,— показала на рамку, де вставлений був папірець, що встигнув уже й пожовкнути. Тетяна й читати не стала: знала, що там написано. А чоловік Галин на фото мов аж посмутнішав одразу: слухав разом із Тетяною, що жінка розповідала про нього.— Першою мені й принесли — ножем у серце ударили...
Постояли, пожурилися (Тетяна про Андрійка вже думала), потім Галя провела по очах рукою, витираючи тугу, з несподіваною злістю сказала:
— А теперечки цих чортів принесло, де вони тільки на мою голову й узялися!.. Впряжуть свого фаетона та й подадуться світ за очі, а ти сиди, виглядай німаків або поліцію...
— Він давно вже у вас? — запитала Тетяна, маючи на увазі Йвана.
— Давно... Приповз серед ночі, весь кров'ю заюшений — не виганяти ж із хати? — Галя мов аж виправдовувалася перед Тетяною.— Три дні не приходив до пам'яті — все конем якимось марив...
Потім, пізніше, розповіла Галя Тетяні, як виходжувала Йвана, як доглядала, як прибився на хутір Жора з Пилипом ("Він усе й баламутить, од нього все йде,* ви не слухайте, що Івана називає начальником, той слухається його, як дитина мала",— "Дитина?" — з недовірою перепитала Тетяна: вона добре знала Івана, щоб цьому повірити). Дістали десь фаетона, пару коней пригнали, та й зникають майже щодня: на день, а то й два. Де бувають, не кажуть, повертаються тільки часто пішки — так на фаетона навалять. І сало, й борошно, і барахло: он повна комора набита, а їм усе мало. Позавчора телицю привели, а спитати: навіщо? У корівнику ж два бички стоять, окрім корови, та третього минулого тижня зарізали. А в хліві дві льохи вгодовані — самі під ніж просяться. То на все те рук треба та рук: вояки ті зашмаркані ні за холодну воду! А ще їх нагодуй — щодня ж майже гуляють. Думала: хазяїн буде у хаті, а воно — чортяка з рогами!
— Та ви самі все побачите! — закінчила Галя сердито. І Тетяна побачила. Другого ж дня, у суботу.
З самого ранку Іван був похмурий та сердитий: командував різко, покрикував навіть на Жору. Поки Пилип поїв коней (двох буланих жеребців, хоч на виставку), поки викочував разом з Ашотом із клуні фаетона, Іван перевіряв ручний кулемет.
набивав два диски набоями. Жора йому помагав: мугикав про себе пісеньку, поблискував золотими коронками.
— Перестань! — буркнув Іван.— Щитать не даєш.
— Пусть вороги наші щитають! — відповів весело Жора: він вирядиЕ'ся, мов у театр. Матроська тільняшка, стрічки з набоями навхрест, граната "лимонка" на поясі й нагач на шнуркові: гуляй, морська душа!
Іван же поверх сорочки надів німецький френч із погонами срібними, з двома хрестами залізними, підперезався німецьким теж ременем з важким парабелумом у шкіряній жовтій кобурі, повісив на плече автомат— теж не наш, а німецький. Насунув на самісінькі очі офіцерський кашкет з високим дашком, строго попередив ЖІНОК:
— Ви ж тут глядіть: нікуди ні кроку!
Винесли кулемет, важкий мішок із гранатами й дисками, повантажили на фаетон. Сіли удвох на м'яке високе сидіння, а попереду, на передкові, Ашот і Пилип, який щосили віжки натягував: засгояні коні так і рвали з місця.
— Паняй!
Пилип попустив віжки, коні одразу ж рвонули, аж усі похитнулися, винесли фаетон за двір, мов пір'їну. Івась кинувся слідом: зачиняти ворота. Весь ранок смикав матір за рукав, тихенько просився, щоб узяли і його, поки Тетяна пообіцяла
ВГОСТИТИ ВІНИКОМ:
— Я тебе навоюю!
Насупився, тепер на матір і не гляне. Куди ж пак: горе отаке! Довго стояв у воротях, дивився заздрісно вслід. Підійшов потім до матері (вирішив-таки пересердитись), улесливо заглянув
у ОЧІ:
— Ма, можна, я на горище полізу?
— Там ще тебе не хватало! — озвалася Тетяна сердито: була переконана, що все горище нашпиговане зброєю.— Спробуй тільки залізти, я не знаю, що з тобою й зроблю!
Івась знову розсердився на матір. Забився в куток, надувся, як сич: лишився, нещасний, без зброї!
— Та вони всі однакові! — втішала Галя Тетяну— У мене он брат: самопалом замалим очі не вибив! Як стрельнув, то шротом так лоба і всіяв. І думаєте — покаявся?.. Тато із нього сім шкур спустили, а він знов за своє. Отак і воювали, поки не виріс...
Галя вже несла до печі солому — зібралася прати. "Поки ті чорти по голові не товчуться!" Всунула три чавуни величезні.
щоб закипіло. Тетяна взялася їй помагати. Й Івасеві робота знайшлася: од колодязя воду носити.
— На, воюй ось із відрами! ( Кривився, але носив.
Впоравшись із пранням, їсти варили. Потім годували худобу. Потім вичищали в корівнику. Почистили й саж: із-під льох, що ледь ворушилися. ("Каже: продамо,— лаялася Гаая.— А де той у чорта зараз базар?!") Роботи вистачало, аби охота була. Тетяна й незчулася, як день збіг до вечора: склала руки, коли вже зовсім потемнішало.