У хаті довго не озивалося. Гайдук хотів уже був погрюкати в двері, як шибка враз мов посвітлішала і по той бік спливла якась біла пляма.
— Хто там? — донеслось, як з могили.
— Це я, Микола,— з поліції! Вам термінова бумага! Тітка якийсь час вдивлялася у поліцая, потім одійшла од
вікна. Гайдук одразу ж пішов до дверей, щоб дурна баба, угледівши двох замість одного, не встигла їх зачинити, але по той бік хоча б шелеснуло.
— Що вона, знову лягла? — спитав роздратовано.— Ану постукай іще раз!
— Каганець засвітили,— пояснив поліцай.
Гайдук глянув у бік вікна. Темні шибки освітилися мерехтливо й непевно, по них посунула зламана тінь.
— Одягаються,— сказав поліцай, заглядаючи у вікно. Стукнули хатні двері, зачовгало в сінях. Постояло під
дверима, підозріло спитало:
— Це ти, Миколо?
— Та я ж!.. Одчиняйте!
— Носить вас посеред ночі! — бубоніла Гусачка, возячись із засувом. Одчинила нарешті двері.— Що там горить?
Гайдук одразу ж увімкнув ліхтарик, вдарив їй світлом межи очі. Зробив це навмисне, аби приголомшити, не дати отямитись. Жінка охнула, затулилася од світла долонями.
— Веди до хати! — скомандував різко Гайдук.— Ну!
У хаті йому шибонув той же прокислий, застояний дух, що і в комірника. Каганець не стільки світив, скільки зблимував блідим немічним вогником, він хилитався туди-сюди, мов доживаючи останні хвилини, й од неспинного того хилитання по ледь освітленій хаті конвульсійно металися тіні. Гайдук трохи постояв у дверях, оглядаючи хату: злидні так і випирали з усіх закутків, злидні аж кричали про себе: і стоптаною взувачкою, що стояла біля порога, й надщербленим посудом у мисникові, й майже голими стінами з двома благенькими рушниками довкола якихось фотографій — темних невиразних плям в отому примарному світлові, й широким, на півхати полом, на якому всі, хто жив у оцій хаті, покотом і спали,— там і зараз хтось лежав, Гайдук помітив чийсь рух, чиїсь очі, що блиснули, мов із нори. "Чи не Федько? — подумав, як про давнього знайомого.— Та вже ж що Федько, де ж йому подітися, Федькові!" — Гайдук так і прикипів поглядом до постелі, того кубла з ряднин, подушок і ще одежини якоїсь, що правила разом і за вкривачку, а вдень одягалась на плечі, але Федька так і не вгледів: зарилося од страху, щеня, боїться й дихнути. "Ну, полеж, Федю, полеж — мені не горить. Ще наговоримося. Я почну поки що з твоєї матусі". Гайдук перевів погляд на жінку, яка стояла ще й досі отерпла од ляку, і довго дивився на неї — навмисне мовчав, давлячи поглядом, наганяючи страху: хай ввійде у неї, забереться у серце, у душу, паралізує їй розум і волю, тоді він робитиме з нею що хотітиме, тоді він витягне з неї усе, що вона знає і чого навіть не знає... "А ти, Федю, полеж... Полеж поки що, полеж..." Гайдук впивався переляком, що метався в розширених жіночих зіницях. Розрахованим рухом дістав із кишені вдвоє складений зошит, ткнув межи очі:
— Твого?
Жінка одсахнулася так, наче він підніс їй до обличчя гадюку.
— Твого сина зошит? — не давав їй опам'ятатися Гайдук. Розправив, показав палітурку, ще й освітив ліхтарем.— Твого чи не твого?
— Та мого ж...— чи то сказала, чи то простогнала Гусачка.
— Та-ак,— сказав лиховісно Гайдук— Ану розбуди його!
І тут сталося несподіване: досі застигле обличчя Гусачки ожило, затремтіло, скривилося, а з очей так і бризнули сльози.
— Та його ж уже ніхто не розбудить! — простогнала вона й аж зламалась у стані — Та лежить же він у могилці і земелькою вушка набив!..
Вона вже ридала, тяжко, надривно, із стогоном, розпач так і хлюпав із неї, і Гайдук аж одступив, приголомшений. Все ще не вірячи, все ще надіючись, що тут сталося дике непорозуміння якесь, що вона оплакує іншого, він закричав:
— Та Федько мені потрібен! Федько!
— Та Федько ж, синочок мій золотий! — стогнала-хиталася жінка. 1
Гайдук чи не вперше в житті розгубився. Зібгав непотрібний Тепер зошит, запитав:
— Коли він помер?
— Два місяці тому,— відповів поліцай, бо Гусачка неспроможна була мовити й слово.
— А ти чого не сказав?! — визвірився Гайдук на поліцая: ладен був його зараз убити.
— Дак ви ж не спитали. Сказали ведіть, я і повів... Гайдук глянув на жінку, яка вже не плакала — тільки сякалася
голосно, спитав:
— А то хто в постелі?
— Дочка, пане, Валя,— відповіла Гусачка зламано: страх її змився сльозами, вийшов плачем, вона вже спокійно дивилася на Гайдука.
— А де її зошити?.. Чом не дала?..
— Дак вона ж, пане, до школи й дня не ходила. Глухоніма вона в нас.
Гайдук глянув на поліцая — той ствердно кивнув. Тоді він кинув погляд на піл: дівчина вже сиділа, прикриваючись рядниною, напружений погляд її не одривався од Гайдукових губів, а на обличчі застигла ота болісна напруга, яка буває в німих, коли вони намагаються щось зрозуміти.
— Ну а ти? — повернувся до жінки Гайдук.— Хоч ти навчилась писати?
— Та коли ж мені, пане, було вчитися? Хрестик поставлю, та й добре.
— Тьху! Пішли! — сердито до поліцая. І мовчав усю дорогу. В управу не став і заходити. Наказав тільки поліцаєві
зібрати всі зошити, сховати до шафи.
— Та замкни, щоб жоден нікуди не подівся! — Гайдук все ще надіявся натрапити на автора цієї листівки.
Вже одійшов добрі гони, як згадав, що не попередив поліцая, аби той склав окремо переглянуті зошити. Обов'язково змішає докупи! "Азія! Мужва неотесана!" Однак не повернув до управи — так натомився.
Подвір'я зустріло його неживою, вимерлою тишею. Будинок стояв онімілий, людський теплий дух давно з нього вивітрився, натомість тхнуло цвіллю, наче у погребі. Гайдук поспішив засвітити лампу, подумав, що обов'язково завтра поїде в Хоролівку й привезе сюди Ольку. Згадав, як скривилася Олька, почувши, що його переводять у Тарасівку, а особливо те, що і їй доведеться сюди повернутись, і аж повеселішав: "Поїдеш, поїдеш, голубонько. Тут ні перед ким хвостом крутити!" Бо Олька любила, нарядившись, пройтися Хоролівкою,— збирати масні погляди німців. Останнім часом взяла за моду провідувати його в поліції: заходила павою, аж поліцаї роти роззявляли, і — був хто в кабінеті чи не був — ішла прямо до нього. "Чого тобі?" — запитував Гайдук невдоволено. "Нічого",— відповідала Олька й посміхалася невиразною посмішечкою своєю. "Ну, йди вже, бачиш, ми зайняті!" Олька стенала ледь помітно плечима, і той її жест означав чи то зневагу, чи то подивування; Олька виходила, незалежна, мов кішка, а Гайдук довго не міг заспокоїтись: злився, хоч і сам не міг би до ладу сказати, з-за чого. "Тут ти не дуже находишся! — подумав, уже роздягаючись.— Ні перед ким задницею буде вертіти. Хіба що перед коровами". Дістав пістолет, загнав набій у патронник: береженого Бог береже. Ліг у постіль і ще раз подумав: "Завтра ж і майну до Хоролівки..."