— Ти, може, й пролежав...— огризнувся Глекуха, та Іван не дав йому далі й слова мовити:
— І за городом тобі нічого плакатися, Дмитре, бо пан начальник подбав і про це. Шість днів одробиш на пана, а сьомий — на себе. А не впораєшся, то й ніч якусь можна не доспати. Сто літ же проспав, на сто років наперед виспався. Чи скіки пак буде німецька імперія? — запитав Гайдука. І такі були в нього очі наївні й невинні, що Гайдук знову не знав: прикидається дурнем чи й справді без клепки десятої.— А скажіть, якщо ваша ласка: фюрер до Москви на якій кобилі уїхав? Бо у нас тут замалим не до бійки доходить: одні кажуть — на білій, а другі — на вороній...
Дядьки стали опускати голови, ховаючи обережні посмішки, а Васильович, сердитий на брата, прокашлявся поспіхом:
— З запитаннями різними можна й пізніше... От зберемося у неділю...
— Чому ж! — перебив його Гайдук, і голос його аж задзвенів.— Можна й відповісти. І про Москву, і про коня... Москву німецькі війська поки що не схотіли брати — Москва і без цього впаде. От візьмуть Сталінград, дійдуть до Уралу, і Москва — гнилим яблучком... І сліду од неї тоді не лишиться! Отож кому Москва так. мила,— різонув Гайдук поглядом Івана, що аж наперед виперся, щоб краще було чути, слухав, ще й головою покивував,— така дорога, спішіть попрощатися з нею. Бо німці й каменя од неї не лишать. Щоб не плодилася більшовицька зараза.
"Ага,— подумали дядьки,— німці таки Москви не взяли. Видать, руки короткі". Заворушилися, загомоніли поміж собою та й посунули на вулицю, бо начальство сказало, що поки що усе.
І йшли вони так— попереду, натовпом,— люди, а позаду — Гайдук, староста і три поліцаї. Та ще комірник пристав по дорозі. Поліцаї ж із гвинтівками. Так що люди наче й не ув'язнені, а — під сторожею. Ні назад, ні вправо, ні вліво — тільки вперед. До маєтку майбутнього. А там уже до пізнього вечора. Од дзвінка до дзвінка.
Гайдук увесь день теж протовкся на хуторі: наглядав за роботою. Щоб ніхто не промарнував і хвилини. Перед початком ще оголосив розпорядок: до першої — не розгинатися, а потім обід, рівно година, а тоді аж до вечора.
— Та ми ж і їсти не захопили з собою! — бідкалися жінки.— Це ж і в село збігати не встигнемо.
Спасибі, заступився Приходько Микола Васильович. Сказав, що воно-то так, строгість, звісно, потрібна, але народ цього разу не винен: його, Приходькова, вина. Не попередив, що на обід в село не пускатимуть.
— Та й ви ж мені не сказали нічого.
— А вам треба все казати та пояснювати? — огризнувся Гайдук Однак погодився відпустити людей на обід. Тільки не всіх, бо це ж не люди — худоба: розбредуться, до вечора не збереш. Хай виділять по одному на десять дворів, і ті вже у село й сходять.
"Оце так! — переглянулись люди.— Маємо панщину".
— А тепер — за роботу! — скомандував Гайдук І додав, скрививши в посмішці вуста: — Звикли мітингувати, тепер звикайте працювати як слід.
Стали до роботи. Хто — колоди тесати, хто — пиляти дошки, хто з бур'янами воювати, а ще більше подалося в здичавілий сад: вирубувати вишні і сливи, яблуні й груші, що давно уже перестали родити. Та ще й викорчовувати. А вона ж, деревина, росла, здається, не стільки вгору, скільки донизу: переплелася корінням, що й сам чорт ногу зламає. Іще переносили цеглу, викладали в акуратні бурти, бо складали до цього, наче навмисне,— якраз на тому місці, де має стояти палац.
Васильович, хоч його ніхто й не примушував, теж узявся до роботи: пішов із дідами та підлітками корчувати дерева. І комірник побігав та й собі — допомагати жінкам, що цеглу носили. Не стільки помагав, скільки покрикував:
— Давайте, дівчата, давайте: німці старательних люблять!
— Ви б хоч під ногами не плуталися! — розсердилися врешті жінки.— А то ще цеглину на голову впустимо.
Комірник одразу ж і одійшов: од них, божевільних, всього можна чекати! Понипав, понипав, на Гайдука боязко зиркаючи, а тоді до пильщиків, які розпускали на дошки грубезну колоду:
— Ворушіться, хлопці, ворушіться: німці старательних люблять!
— А ми що, не ворушимося? — скосив на нього око Глекуха, а Йван Приходько, який стояв унизу, одразу ж спитав:
— Пособити прибіг? От спасибі ж тобі! А я думаю, хто б мене підмінив, бо курити хочеться, аж вуха попухли.
— Курити будете, як скомандують! — озвався із верху Глекуха: він сердився на Йвана, який водив пилкою, аби тільки збоку здавалося, що чоловік пиляє, старається. Сам же працював, як машина,— поки дошку не розпустить — не перепочине.— А вони хай краще тирсу зберуть.
Комірник заходився коло тирси: це все ж не руками вниз-угору махати. Як намахаєшся, то й плечей не будеш чути. Іван же вичитував Глекуху:
— І хто тебе таким і на світ породив? Як твоя нещасна Ганка з тобою й живе?
— Живе,— буркав незворушно Глекуха, невтомно водячи пилкою. Лінькувато якось водив, не поспішаючи, а спробуй із ним попрацювати у парі — наплачешся. Одмахає рука отим своїм чирги та чирги, що потім і цигарки не зліпиш.
— Та чи ти премію собі заробляєш, що так стараєшся?! — не витримав нарешті Іван.
— А що?
— Поміщик, кажу, тобі премію дасть, що так стараєшся?
— А я не стараюсь. Я роблю.
— Тьху! — аж сплюнув Іван.
Не працювали тільки поліцаї Гайдук одного погнав одразу ж в управу: чергувати про всяк випадок, а двох уже тут поставив на чагах: одного на дорозі, що вела в село, а другого — з боку левади. Щоб ніхто не здумав непомітно втекти. Хоч і попередив, що після роботи влаштують усім перекличку, однак від цієї публіки всього можна ждати.
Ходив то подвір'ям, то садом, наглядав за роботою. Особливо пильно придивлявся до молоді: чомусь був переконаний, що тільки вони, оці сопляки, могли написати оті дві листівки й повісити на воротях налигача. "Цей?.. Цей?..— душив кожного поглядом.— Найду!" — аж зціплював зуби. Бо вже придумав, як розшукати автора дулі. Був упевнений: знайде. Тільки од цього поки що не легшало: дві листівки оті, два ганебні ті аркуші, мов живі, ворушилися в нагрудній кишені — нагадували повсякчасно про себе. Здавалося, що всі уже знають, як він возився з налигачем, мараючи руки. Відчував увесь час глузливі, в спину, усмішечки. Забити, загнати в горлянки, щоб подавилися!