"Ти, посіпако німецький..."
В Гайдука аж у очах запекло. Оглянувся, підсвідомо вхопився за кобуру.
Довкола нікого не було. Ні в дворі, ні на вулиці. Однак Гайдук не міг позбутися відчуття, що за ним хтось підглядає — стежить, що він робитиме далі. Закам'янів лицем, одірвав од дверей гриклеєний аркуш. Про себе відзначив, що клеєно розведеним борошном перед самісіньким ранком, бо' ще не встигло і висохнути. "Отже, є хліб! Для німецької армії немає, а для цього ось є. Ну, я вас нагодую: вимету все до зернини!" Одірвавши листок, вернувся до хати. Сів до столу, розгладив аркуш, став читати спочатку:
"Ти, посіпако німецький, запроданцю гітлерівський, курва фашистська і закордонне лайно!.."
"Лайно" чомусь найбільше образило. Набрякнувши обличчям, читав далі:
"Якщо ти думаєш, що безкарно нашу землю топтатимеш, то помиляєшся: не для того ми її в панів відвойовували, щоб усяка погань собача лишала на ній свої вонючі сліди..."
"Політграмота!" — посміхнувся криво Гайдук Посмішка торкнулася тільки губів, очі ж лишилися крижаними і пильними: вдивлявся в кожну літеру так, наче хотів побачити за нею невідомого автора.
"Скоро повернеться Червона Армія, і тоді од таких, як ти, не лишиться і мокрого місця!.."
І ще було кілька фраз — всі в такому ж категоричному стилі. Видно було, що їх автор, чи автори, не мали жодного сумніву, хто переможе. Гайдук прочитав до кінця, а потім став роздивлятися дулю, намальовану нижче, під текстом. Невідомий художник малював ту дулю так старанно, що, мабуть, аж язик висолоплював. Узяв за взірець не якусь там грушку дитячу, не жіночу, сестрину чи материну, тарапуньку, а чоловічу, батькову, з добрий гарбуз завбільшки дуляку. Гайдук міг би заприсягтися, що аби вишикувати усіх чоловіків Тарасівки та наказати зсукати дулі, то упізнав би власника оцієї, намальованої, з першого погляду.
Це була велика дядьківська дуля з твердим, як ріг, нігтем, з такими міцнющими пальцями, що жодна сила у світі неспроможна їх розігнути, якщо вони вже надумаються скластися в оцю красномовну фігуру. Важка намозолена дуля, яка вже як складеться, то стає мов із чавуну. Художник малював її, не шкодуючи часу, бо в кількох місцях лишився слід од гуми: підправляв, домальовував, добиваючись найбільшої схожості. І дуля вийшла, наче жива,— цілилася Гайдукові межи очі нігтем-копитом, а внизу виведена ще одна фраза:
"А оце-о нюхай щовечора". Спершу поставило крапку, а потім, мабуть, подумало і додало (чи підказали збоку, хіхікаючи): "Коли спати лягатимеш".
Гайдг/кові аж щелепи звело од ненависті. Ледь утримався, щоб не пошматувати на клапті папір, розтоптати ногами. Прибрав сперед очей, довго стояв, ганяючи жовна. Заспокоївся, взяв папір, ще раз уважно подивився на текст. Склав акуратно, заховав до нагрудної кишені. Не вирішив іще, що робитиме, але так цього не полишить.
Найпростіше було б одвезти в гестапо, в Хоролівку. Але Гайдук не знав, як на оцей його крок гляне начальство. Чи не розцінить, як безпорадність? Не міг сам упіймати якихось сопляків...
"Шукатиму сам. Ну, а вже як знайду..." — стиснув кулаки, аж кісточки побіліли.
Знову вийшов із хати у двір. І тут на воротях побачив петлю. Не оту акуратну німецьку петельку, з рожевого конверта вийняту, а грубезну, з налигача, ще і в гнояці. Вимастили, мабуть, навмисне, бо гній був свіжий, аж скапував. І поруч білів папірець. Гайдук одклеїв його, прочитав:
"Це поки що для тебе, а для твого біснуватого Гітлера ми знайдемо кращу".
Той же почерк, ті ж косі лінійки.
Гайдук і цей папірець сховав до кишені. Глянув на зашморг, не знаючи, як до нього підступитися. Потім, сердито насупившись, став одв'язувати мотуз.
Той, хто в'язав, тягнув, мабуть, щосили: вузол не подавався, хоч зубами гризи. Гайдук спершу стерігся, щоб не закалятися в гній, та згодом плюнув на свою в Німеччині набуту охайність і смикав, і шарпав, і рвав, забруднюючи в гнояку випещені руки. Розв'язавши нарешті, пожбурив налигач вподовж вулиці, пішов знову до хати: одмивати гнояку.
Та як не мив, як не тер, дух гною так і не вивітрився. Гайдук одчинив буфет в надії знайти одеколон, але там валялися запилені порожні пляшки з кукурудзяними затичками. В одній ще хлюпотіло на денці, Гайдук одкоркував, обережно понюхав — у ніс йому так і вдарив прокислий дух самогону. "Свинота проклята!.. Азія!.." Однак — що мав робити? — вилив на долоні, розтер: хай краще тхне самогоном, аніж гноякою.
Ішов до управи і думав, що він зробить з невідомим художником, як упіймає. Або, вірніше, з художниками: Гайдук не мав сумніву, що їх було кілька. Бо на обох аркушах — жодної плями гною: одне стерво клеїло, друге в'язало, а трете стояло на чатах.
"Не менше трьох. Та нічого, тут одного лише б зловити, а там нитка потягнеться... Потягнеться!" Мимоволі придивлявся де кожного двору, кожної хати, мимо яких прохедав: здавалося, що саме тут, за цими ось стінами, причаївся той невідомий писар. Або ось за цими... Чи за цими...
Перед управою вже стояло кілька підвід, в одні були впряжені коні, в інші — корови. Коні стояли покірно і звично, похнюпивши важкі свої голови, корови ж поривалися вивільнитися з ярем, глухо ревіли, намагалися піддіти одна одну рогами. Всі вони були залигані, й Гайдук уявив раптом у себе на шиї оту смердючу петлю, і його аж заканудило.
У дворі юрмилися люди: чоловіки й жінки. Більше — жінок, молодих і старих, та ще дідів і підлітків, чоловіків же було не так густо: жменька, не більше. Всі вони, збившись у гурт, смалили цигарки й слухали Приходька Івана, який щось розповідав, а забачивши Гайдука, привітався голосно й радісно:
— З ясним сонечком вас! То й ви уже встали?
Всі одразу ж замовкли, насторожена тиша нависла над дворищем, лише чутно було мукання впряжених корів. Гайдук, не відповівши на Іванове привітання, дивлячись прямо і твердо крізь натовп, що поспіхом перед ним розступився, проніс закам'яніле обличчя до ґанку, ступив на скрипучі дошки.
В постерунку були вже всі три поліцаї — чекали на нього. Зірвалися на ноги, виструнчилися, їли очима начальство.
— Чого поніміли? — запитав строго Гайдук.— Не знаєте, як треба вітатись?