Під кінець комендант сказав, що смерть Крюгера нічого не міняє. Навпаки: завтра ж мобілізувати всіх працездатних, від тринадцяти до сімдесяти років включно, на будівництво. Він, комендант, запевнив представника із Полтави, що палац буде збудовано ще в цьому році, отже, так воно й буде. І кожного, хто здумає саботувати чи ухилятися од трудової повинності, чекатиме зашморг або, на кращий випадок, екзекуція шомполами.
— Так,— шомполами! — повторив комендант: обличчя його було урочисте і строге. І хай пан староста запам'ятає: він власною головою відповідатиме за кожного, хто ухилиться од трудової повинності.— Ви теж! — звернувся до Гайдука вже по-німецькому. "Яволь!" — приклацнув Гайдук закаблуками, але вираз його обличчя комендантові, мабуть, не сподобався, бо він одразу ж почервонів і заволав: — Глядіть: ви вже втратили посаду, щоб не довелося ще втратити й голову! Я й пальцем не поворухну, щоб вас врятувати! Ви розбестили поліцаїв, перетворили їх на бандитів!..— У Гайдука аж губи поблідли од образи, але він мовчав, тільки з кожною фразою все більше кам'янів лицем. Васильович же з подивом дивився на коменданта: він уперше стрічав людину, яка так легко зривалася на крик.— Я буду приїжджати щотижня! — розорявся між тим комендант.— І якщо пролунає хоч один постріл, ви обоє будете негайно повішені на он тій колоді!.. Ви чуєте?! — Бо в Гайдука вже був зовсім відсутній погтяд. "Яволь",— знову буркнув Гайдук, і комендант врешті представив його Приходькові:
— Це єст новий начальник поліції дорф Тарасьївка. Він єст відповідайт за будівництво й порядок, і ви йому помагайт! Зо, зо, помагайт!..
Комендант помовчав, мабуть, пригадуючи, чи не забув ще чогось сказати. Так і не надумавіиись, хитнув головою:
— Все! Ауфвідерзеєн, панове|
Коли вже сідав до машини, лейтенант запитав, що робити з петлею: лишати чи забрати з собою?
Комендант якийсь час роздумував: йому, мабуть, було жалко знімати так добре припасований мотуз.
— Зніміть! — врешті вирішив він.— То є німецьке майно. І лейтенант побіг до козлів. Спритно видерся на колоду,
розв'язав мотузок. Акуратно згорнув, обдмухавши налиплу тирсу, поклав у рожевий пакет. "Скількох же він перевішав!" — наче про живу істоту, подумав про той мотузок Приходько. І весь оцей двір, з колодами, козлами, цеглою, всі оці німці, від коменданта аж до солдатів, які вже сиділи в машині з металевими горшками на головах, застиглі, мов статуї, на живих істот і не подібні, всі оці машини, що прикотили неждані й поїдуть небиті, стали такі йому ненависні, що аж забракло у грудях повітря. "Та хто ви такі, щоб вирішувати, як нам жити і що нам робити? Хто вас кликав, хто вас просив?.. По якому праву ви взялися нас вчити?.." Закривавлена, дугою вигнута спина Данькова з ошматтями шкіри гойднулася перед очима, заслала і коменданта, що саме сідав до машини, і Гайдука, який щось казав на прощання, і лейтенанта з отим рожевим пакетом, до грудей ніжно притуленим. "І як жить після цього?.. Як жити?.." Він аж застогнав, бо не бачив просвітку,— волів бути зараз Бородаєм, з його обдертою спиною, ким завгодно — тільки не старостою!
"Як жити після цього?.."
А жити треба було: не для себе — заради людей. Хоча б заради того Данька, якого врятував щойно од смерті. Який навряд чи й зрозумів, чия рука висмикнула його із петлі. Який повік, до самої смерті своєї пам'ятатиме, як шматували його шомполами і як староста стояв над ним поруч із комендантом. Який першим кричатиме, коли прийдуть наші, повісити старосту. І Іоказуватиме своїм визволителям пошматовану спину як доказ свого звинувачення. Повісити, розіп'ясти, розстріляти, спалити, ще й попіл розвіяти, щоб не лишилося й сліду од посіпаки німецького! Щоб і земля над ним поросла кропивою!
Та ще більше, ніж того майбутнього суду, боявся Васильович іншого: якось у Хоролівці, в бургомістраті, йому розповіли, що в сусідньому районі повісили старосту. Заскочили уночі якісь невідомі, стягнули з постелі й повісили. Посеред двору, на журавлеві.
19 А Дімароо
577
Оцього найбільше боявся Васильович: нічного суду неправедного. Коли не дадуть і слова сказати: ввіткнуть кляпа у рот і — в петлю головою! Або й кулю межи очі. Як їм докажеш, що ти — не ти? Хто тобі повірить, коли навіть рідня не вірить? Коли навіть їм не можеш одкритися, щоб не проговорився хто та не докотилося часом до німців. Бо тоді теж петля, ота акуратно загорнена в рожевий папір мотузочка..
"То як жити на світі?.."
А отак: провівши коменданта, вертатися з хутора. Разом з Гайдуком, новим начальником поліції. Заходити з ним у село, йти до управи, мимо зачаєних дворів, насторожених хат, де кожна шибка світить у спину підозріло та недовірливо. Одкривати стіл, діставати списки всіх тарасівців, бо Гайдукові, бач, з ходу запекло дізнатися, скільки можна уже завтра вигнати на панщину.
— Щоб у селі й душі живої не лишилося!
— А хворі?
— Вилікуємо! — І Васильович, глянувши на холодне й нещадне Гайдукове обличчя, про себе подумав: "Цей вилікує! Такі ліки припише, що й мертвого на ноги поставить!" Насупився, став перераховувати: хто працездатний, хто — ні. Гайдук, діставши блокнот, занотовував. Часто цікавився:
— Погрібний, це той, що біля ставу живе?
— Той самий.
— Теж був у активі?
— Який там із нього актив! — махав рукою Васильович.— За старшого куди пошлють.
— А хто тоді у нас поле одрізав?
— Погрібний?! — перепитував Приходько з таким щирим здивуванням, що й Гайдука уже брав сумнів: Погрібного він бачив у лиху ту годину чи не Погрібного? — Та куди йому міряти, як він двох пальців на своїй руці полічити не годен!
—А цей? — дійшовши до комірника, запитав Гайдук.— Теж не ходив? Не розкуркулював?
— Цей розкуркулював.— Приходькові комірника не жалко ніскілечки — лайно людина! — Цей і мене розкуркулював — за Івасютами вслід. Тільки його тепер голими руками не візьмеш...
— Що він за цяця?
— Цяця не цяця, а в активістах німецьких. Старається, аж спина тріщить.
— Гріхи замолює?
— Та може, і так.
— А це — теж німецький активіст?
— Глекуха? Та цей з колиски — ні риба ні м'ясо. Куди вітер повіє, туди й нахилиться. Як трава, прости Господи...