— Гер оберег хоче спершу проїхати в поле.
"У поле? Що йому там треба!" — губився думкою Івасюта. Однак слухняно поліз до машини, на заднє сидіння, поруч з Гайдуком і молодим офіцериком. В задню ж машину посадили Приходька, а комірника, якому не вистачило місця, примостили у вантажній.
Коли Гайдук, уже за селом, сказав шоферові завернути на путівець, що вів до хутора Іваськи, в Івасюти ворухнулася підозра, чи не доніс хто за оту оранку й чи не їдуть німці оце перевіряти. Але те міг би зробити й ляндсвірт. Тут, напевно, щось інше.
Не здогадувався Івасюта й тоді, коли підкотили до його колишнього двору. І коли вилізли всі та ходили запущеним дворищем, роздивляючись. Оберег спустивсь аж до річечки, яка ще не скинула повені, довго дивився на верби, що стояли у чистій тихій воді, порозвішувавши зелені сережки. Не догадувався й тоді, як оглядали колишнє батькове поле, скопане й зоране, частково засіяне,— густою щіткою зеленіла озимина, й оберег нахилився над нею, провівши по ній долонею. Не догадався тоді, коли повернулися до села й він запросив гостей закусити, чим Бог послав. Гості одразу ж погодилися — поїхали до комірника, який чекав їх там, де ще недавно стояли ворота. І кланявся, і тулив руку до серця, показуючи, який він щасливий, радий.
Аж тоді, як посідали за стіл, заставлений смажениною, та палили першу чарку, як Гайдук, звівшись, повернувся до обсрста і закаблуками приклацнув, ще й схилив поштиво голову, а оберег кивнув милостиво, лише тоді здогадався Івасюта.
Гайдук чесав по-німецькому, як по писаному (недарма їв чужий хліб чоловік), а нга Карлівна — єдина жінка за столом — перекладала все на українську, тільки в її чахлих вустах слова були такі неживі та безбарвні, що поліцаї й староста аж шиї повитягували, щоб розшолопати, що й до чого.
Гайдук же почав із того, що всі вони раді й щасливі вітати на своїй землі високого гостя, одного з найхоробріших лицарів великої німецької армії, удостоєного найвищої нагороди — рицарського хреста й дубового листя. "Якби ще й кілка дубового в спину!" — подумав Васильович, зберігаючи, однак, поштивий вираз на обличчі. Гер оберег на власні очі, мовляв, міг у тому пересвідчитись, приймаючи хліб-сіль, що ними український селянин зустрічає тільки найбажаніших гостей. Гайдук знову вклонився оберегові — не так, як кланявся комірник, а по-закордонному: лише голову схилив, виструнчившись. Німці заплескали в долоні, вітаючи гера оберста, який завоював таку любов. Гер оберег нахилив голову й собі. Суворе обличчя його, перетяте чорною пов'язкою, трохи пом'якшало, він усміхнувся навіть Гайдукові.
— Ми вітаємо вас на звільненій українській землі,— солов'єм заливався Гайдук,— як великих наших учителів. Учителів мудрих і строгих, а часом і суворих, бо справжній учитель тільки таким і повинен бути. Недарма ж у нас кажуть, що наука не проходить без... Як це по-німецькому, Інго Карлівно? Підкажіть: наука не проходить без бука.
Гайдук змушений зупинитися, бо Інга Карлівна довго не могла підшукати відповідника останньому слову, однак німці все зрозуміли і зареготали схвально та весело. Комендант же закохано дивився на промовця і промовляв розчулено:
— О, пук! Палька! Зер іут!
— Український селянин працьовитий, покірний, терплячий,— вів далі Гайдук.— Він схожий на сірого степового вола, в якого могутні та грізні на вид роги виростають лишень для того, щоб краще трималось ярмо. Візьміть першого-ліпшого нашого дядька, та поставте де треба, та нагніть йому голову, щоб він лише землю побачив, то йому вже й не треба буде нічого: оратиме й сіятиме, наперед навіть не думаючи, кому дістанеї ься той урожай.
— Гут, гут' — кивали задовфлено головами німці: такий селяпини їм явно подобався. '
— Тож вітаючи нового землевласника,— закінчив Гайдук,— тарасівці, в тім числі і я, пане оберете, бо теж родом із цього села, будуть віднині пишатися тим, що перші в районі, а то й в області мають за хазяїна представника великої німецької нації. За нового тарасівського землевласника, шановні панове!
Усе попливло перед очима в Івасюти — аж за краєчок столу вхопився, боячись, що впаде.
— А що це начальник поліції не піднімає чарку? — долинув Гайдуків голос— Тост не сподобався чи, може, не згоден з чимось?
Іван підвів голову й наразився на погляд Гайдука. Очі в того були глузливо примружені. Мстиві, задоволені вогники так у них і скакали. "Так ось хто навів німця на моє поле! — —подумав Івасюта.— Ось хто ворог мій лютий!" І тут з-за Гайдукового плеча мов вигулькнуло Ольчине обличчя з її посмішечкою. Аж душа застогнала, а обличчя стало таке чорне й пекельно-понуре, що комірник, який сидів поруч і од очей якого нічого не можна було приховати, аж зіщулився.
Ледь переборовши себе, Івасюта глухо мовив:
— Чого ж — я вип'ю.
І хоч рука з чаркою тремтіла — аж горілка виплескувалася, випив за одним духом усю. Самогонка здалася гіркою, як полин.
— Пан начальник поліції, мабуть, трохи хворий,—мовив Гайдук. Інга Карлівна одразу ж переклала.— А що це в тебе з рукою?
— Повредив,— видушив із себе: розумів, що Гайдук знущається з нього, святкуючи свою перемогу. Боявся й глянути, щоб не зрадити себе, не видати ненависті, яка в ньому клекотіла. "Забрали! Обдерли! Пограбували серед білого дня!" Не хотів дивитися й на німців, які стали йому не менш ненависні, ніж Гайдук. "А я ж для них ще й старався, думав, як би краще догодити! Та чи я їм потрібен! Одкинули, розтоптали — й не оглянуться. Все розтоптали".
Жадібно пив самогонку чарку за чаркою, мов хотів залити вогонь, що пік серце. А вогонь не вгасав — займався ще дужче.
Врешті не витримав: звівся з-за столу, вийшов із хати, мовби до вітру. Та його ніхто й не затримував: усі уже були добре напідпитку й у хаті стояв такий ґелґіт, мовби в неї зігнали табун іусей. Мовчав лишень Васильович, який мало
18 А-Дімпроо
545
пив: пригублював лишень для виду свою чарку, та комірник зблимував осоловілими очима, щосили намагаючись сидіти рівно, бо його хилило то в один бік, то в другий.
В подвір'ї стояли всі три машини, і солдати не сиділи вже на вантажній, а стояли з автоматами напоготові. "Стережуть! — подумав ненависно Івасюта віднині все, що німці робитимуть, викликатиме в нього лише ненависть.— Бояться! В білий день бояться! Господарі!" Пішов похитуючись за хату, спустився аж до левади — і там стирчали солдати: всі, як один, у касках і кургузих мундирчиках, у чоботях з широкими й короткими, мов поодрубуваними, халявами — всі на один копил. Забачивши Івасюту, повернули, мов по команді, голови, мовчки стали дивитися на нього.