Отже, на підвладному тсрені діють бандити. Не виключено, що все це — парашутисти, висаджені з літака або, в крайньому разі, група комісарів-фанатиків, які лишилися од розгромлених більшовицьких частин. Крамер навіть думати не хотів про партизанів, особливо тут, у степах,— треба бути божевільним, щоб зважитися на якусь боротьбу. Коли ж примчав агент із Тарасівки та .розповів, що до нього знову навідався посланець з того боку і дав завдання з'їздити до Хоролівки рознюхати, що було знищено під час нальоту, гер Отто Крамер переконався остаточно, що це таки параінутисти-розвідники.
Розпитав уважно, хто саме приходив, який з виду. Чоловік середнього віку, смаглявий, як циган, схожий на чорта, ще й вусатий. Весь час шкірив зуби... "Зуби? — перепитав, оживляючись, Крамер.— Зуби — це добре. Дуже, дуже добре!" І, вдоволений, наказав Курочці одразу ж повернутись додому, щоби попередити Івасюту: той! уже знає що робити... "Тільки щоб живим! Обов'язково живим! — І коли Курочка виходив бочком, щоб не показувати начальству спину, поманив його пальцем. Дістав із шухляди дачку марок, подав у радісно підставлені долоні: — Тобі, Івасюта одержить окремо.— І додав пишномовно: — Німеччина й фюрер не забувають послуг!"
Перед тим як виїхати в Петрівці, навідався до в'язниці: захотів оглянути камеру, де сидітиме затриманий. Наказав винести все, об що можна вибити зуби. Тільки голі стіни! Посуд же подавати лише тоді, коли їстиме. Задоволений, сів і поїхав. І коли перекладач натякнув несміливо, що не завадило б узяти більше охорони, Отто Крамер зміряв його презирливим поглядом: "Ви що: боїтеся отих жалюгідних бандитів? Ви ж німецький офіцер! Як вам не соромно!" Промовляв не стільки для перекладача, скільки для двох есесівців, що, озброєні автоматами, сиділи позаду. Знав, ці слова завтра ж будуть підхоплені ким треба в гестапо (підлабузники, слава Богу, не переводяться!) і рано чи пізно докотяться до вищого начальства. І вже коли їхав, коли врізався у ніч і пошматований простір завивав за віконцями "хорха", сам себе переконував, що з ним нічого не станеться. Кар'єра ж, яка так блискуче починалася (в двадцять вісім років — штурмбанфюрер, начальник міжрайонного гестапо), не може ні з того ні з сього обірватися. Це було б кричущим безглуздям, порушенням усіх природних законів. Не вірячи ні в Бога, ні в чорта, ні в самого фюрера, OTTO Крамер в той же час відчував майже забобонну побожність до власної фортуни, до тієї могутньої сили, яка передрікає його долю й нікому не дозволить її поламати. У це Крамер вірив беззастережно і свято.
Приїхавши у Петрівці, в знайомий уже двір, наказав, як того разу, замкнути господарів у погріб. Почекав надворі, поки охоронці вивели налякану жінку, двох дітей, і тоді зайшов до хати.
В ніс ударило застояним, несвіжим повітрям. Перекладач запалив велику лампу, привезену із собою, викрутив ґніт, і яскраве світло розлилося по кімнаті, з низькою провислою стелею, з великою піччю й полом, де лежала пом'ята постіль, з глиняною долівкою. "Варвари! — подумав бридливо Крамер, роздивляючись знайому йому обстановку— Дикий, некультурний народ!" Глянув роздратовано на віконечко — там не було й натяку на кватирку, пройшовся до столу. І тут погляд його упав на етажерку, яку він того разу не помітив.
17*
515
Етажерка стояла в кутку під портретом Тараса Шевченка, такого ж варварського поета, як І весь цей народ. "Книги? — здивувався Крамер.— Варвари читають книжки?" Не скидаючи рукавичок, щоб не підхопити якої зарази, простяг руку й висмикнув н.івмання одну з книжок.
Це був, аапевно, підручник з фізики: Крамер упізнів з дитинства знайомі малюнки, і йому стало якось аж не по собі, що тут, у цій дикій країні, насмілилися вивчати те ж саме, що вчив колись він. З наростаючим роздратуванням Крамер кинув підручник на долівку, навмання висмикнув ще одну книгу — вже з іншої, нижчої полиці, і це вже був не підручник, а томик якихось віршів, хоч про що там писалося, хто її автор, Крамер не міг зрозуміти. Він висмикував книжку за книжкою, жбурляючи їх погім додолу, і щось його особливо дратувало'в усіх цих томиках. Що саме — не міг дотямити. Зрештою збагнув: кожну книжку дбайливо обгорнуто в газету. Певне, власник оберігав ці томики, як найбільше багатство в цій хаті. Крамер не міг повірити, що книжки належали отій жінці, яка недавно спала в зім'ятій несвіжій постелі і яку кілька хвилин тому провели повз нього з отупілим од страху обличчям, чи її дітям, таким же дикунам, як і мати... Але етажерка стояла перед очима і портрет висів, любовно обвішаний рушником. З-під високого упертого лоба дивилися глибокі очі людини, яка знала щось більше од Крамера. Крамер роздратовано одвернувсь од портрета, розстебнув важку, хутром підбиту шинелю, сів до столу.
Перекладач тим часом, упоравшись із лампою, вийшов надвір до машини. Крамер сидів нетерплячий. Йому здавалося, що ніколи ще час не волікся так повільно, він аж постукував рукавичкою по столу.
Врешті почув за вікнами якийсь рух, приглушений вигук. "Привезли!" — подумав полегшено. Переборов бажання вийти назустріч, застебнув шинелю, поправив високий кашкет, надав своєму обличчю холодного, нещадного виразу. Сидів і незблимно дивився на двері, що ось-ось мали одчинитися й пропустити захопленого агента.
І двері одчинилися, і першим зайшов перекладач — Крамер не впізнав його, бо обличчя, власне, не було: якась біла пляма хилиталася під кашкетом, щось таке стерте й невиразне, наче в мундирі перекладача йшла не жива людина, а привид. А з-за тієї потойбічної істоти враз вигулькнуло інше обличчя: смагляве, вусате, з палаючими, як у чорта, очима, і з-під лискучих чорних вусів виблискували міцні вовчі зуби. Вигулькнуло і вигукнуло весело (Крамера аж морозом обсипало од того веселого голосу!):
— Добрий вечір, пане Крамере! Ось і ми до вас у гості! — І вже гаркнуло, люто викочуючи очі: — Ну ти, руки вгору! Генде гох, твою мать!..
Весь обперлий, все ще не вірячи в реальність того, що відбувається, Крамер задирає руки, а з сіней заходять і заходять — Крамер не може вже й рахувати. І в руках кожного — зброя. І той, схожий на цигана, а разом і на чорта з найстрашнішого сну, близько підходить до Крамера, дихає йому в обличчя чимось таким міцним і жахливим, що в Крамера аж у голові тьмариться, весело посміхаючись безцеремонно обмацує його.