Те, чого найбільше боявся Андрій, сталося. Вони прочекали одну ніч, другу, третю. Третю ніч майже не спали: все здавалося, що риплять кроки, що ось-ось зашурхотить солома й пролунає знайомий голос. Андрій кілька разів вилазив і подовгу стояв, прислухаючись, вдивляючись у снігами підбілену темряву. І Неля вилазила слідом за ним, тулилася до нього не так од холоду, як од тривоги, й питалася:
— Як ти думаєш, з ним нічого не скоїлось, Зайчику?
— Прийде, що б могло статися! — щоразу силкувався переконати її та й себе, але від того не ставало спокійніше.
Минула третя ніч, а Твердохліба не було. І коли настав ранок, непривітний та сірий, із синіми снігами, темними хмарами, що облягли небо, коли добре розвиднилося і чекати далі було безнадійно, Андрій сказав:
— Діставай рацію.
Неля звела заплакані очі, попросила, наче дитина:
— Давай ще почекаємо трохи!..— їй чомусь здавалося, що як тільки накладе навушники, тільки візьметься за ключ та відстукає, що їхній командир не повернувся, Твердохліб і справді загине.
' Андрій сам хотів, щоб сталрся неможливе, і тому не заперечував. Подивився на годинник.
— Почекаємо ще півгодини. ;
Минуло півгодини і ще півгодини, а Твердохліба не було. Неля взялася за ключ.
Відстукала позивні, зав ерла, вслухаючись. Та ось обличчя ії, напружене і зосереджене, повеселішало. Сяйнула на Андрія очима:
— Озвалися! — Й одразу ж згадавши про Твердохліба, сумно спитала: — Що передавати?
— Передай,— сказав Андрій,— передай, що старший сержант не повернувся з розвідки. Командування групи приймаю на себе і прошу дозволу на пошуки старшого сержанта.
За годину збирався в дорогу.
Майор, з яким перестукувалася Неля, і слухати не хотів про пошуки: були справи набагато важливіші, ніж вияснення долі старшого сержанта. Натомість Андрій мав сьогодні, не зволікаючи, вирушити в Хоролівку, розшукати Кузьменка Григорія Остаповича. Пароль майже такий самий: "Чи немає у вас шапки, щоб поміняти на хліб?" Відповідь: "Шапки не маю, маю хромові чоботи". Бути дуже обережним, бо можливий провал. Якщо Кузьменка нема — діяти на власний розсуд, але щоб не пізніше десятого січня були готові виконувати завдання.
Неля просила, прощаючись
— Ти ж недовго, чуєш?
Торкалася до нього рукою, заглядала у вічі:
— Та будь обережніший.
Поривалася йти з ним, переконувала, що вдвох безпечніше, але Андрій — невмолимий: хто його зна, що на нього чекає в Хоролівці. В разі чого — хоч вона залишиться, зв'яжеться зі штабом.
— Коли тебе ждати?
— Перед вечором,— сказав подумавши Андрій: дві години до Хоролівки, якщо добре йти, годину там, дві години назад,— до вечора можна й управитись.— Та ти не бійся: нічого зі мною не станеться!
— Ну, йди,— зітхнула сумно Неля.
Андрій востаннє повів зором довкола. Ніде нікого не було, телеграфні стовпи, що позначали путівець, здавалися звідси тоненькими паличками, до них добрий кілометр, і оцей кілометр найнебезпечніший: помітить хто — одразу ворухнеться підозра. Бо що людині робити в цю пору в степу, оддалік од дороги.
Тому Андрій весь оцей кілометр майже біг і вибрався на гостинець зовсім змокрілий.
Зупинився, щоб хоч трохи перепочити. Зняв шапку, витер мокре лице. Подивився туди, де лишилася Неля: стодола бовваніла ледь помітно в розмитому світлі похмурого дня. Так, він мусить повернутися за дня, якщо хоче втрапити додому: "Додому!" — аж усміхнувся сам із себе.
До містечка добрався за дві години двадцять хвилин. Стрічалися поодинокі люди, здебільшого жінки, з санчатами або з торбами за плечима: ідуть у села по картоплю, хліб. Навіть поговорив з однією жінкою, яка сама зупинила його, питаючи, де тут найближче село. Андрій відповів, що найближче Князівка, кілометрів із п'ять, не більше. Жінка тримала на руках закушкану дитину, а за нею йшов хлопчик років шести і мовчки плакав. Сльози замерзали на округлих щічках.
— Ти чого плачеш? — запитав, присівши, Андрій. Хлопчик мовчки дивився на Андрія, і з його великих очей
котилися й котилися сльози.
— Змерз,— відповіла за нього жінка.— Та й їсти захотів.— І вже звернулася до сина: — Не плач, скоро буде село, там і нагріємося. Ходимо-ходимо, й кінця-краю немає...
— А звідки йдете?
— З Полтави.
— Давно звідти?
— Скоро три місяці. Забирали жінок командирів, то я її в оберемок, а його за руку — ледве вирвалась... Отак і ходимо тепер од села до села. Спасибі, хоч люди хороші: вмерти не дають...
Жінка попрощалася, пішла. І хлопчик мовчки поплівся за нею.
Хоролівку знав добре: не раз бував там із матір'ю, коли провідували бабуню. Потім три роки навчався у середній школі. Знав і вулицю, на якій жила потрібна людина: для цього треба було пройти майже через усе місто. І він — будь що буде — рушив центральною вулицею.
Це була єдина вимощена бруківкою вулиця, що розрізала Хоролівку навпіл: із заходу на схід. Вози завжди торохтіли по ній, як несамовиті, а на возах підскакували селяни, які зЪкджалися щонеділі ярмаркувати. З-під кованих копит коней висікалися іскри, а корови, що їх гнали на продаж, розТіжджалися ратицями. Жінки щосили затискали горнята з молоком і сметаьою, кошики з яйцями й очі їхні аж стигли од напруги. Міські джиґуни, що виходили прогулятися на "централку", зверхньо поглядали на весь сільський отой люд, який трясся, підскакував, хапався за корзини й .горнята, і з висоти своїх модних на той час кепочок з куценькими козирками, шовкових сорочок і широчезних кльошів гукали:
— Тьотю, молоко он біжить!
Тітка перелякано оглядалась, а джиґуни реготали і ще веселіте кричали:
— Та не там: за возом біжить!
Вулиця була та і не та: бруківка, щоправда, та сама, присипана снігом; ті ж паркани й будинки, тільки без знайомих вивісок, і не торохкотіли підводи, не вешталися цивільні люди. Натомість ходили люди в зелених мундирах, стрічалися майже на кожному кроці, озброєні й неозброєні.
Андрій спершу йшов увесь напружений і кожен стрічний німець змушував його завмирати. Та згодом зрозумів — німці його просто-напросто не помічають, як не помічають решти мешканців, котрі поступаються перед ними дорогою.
Потрібна вулиця була аж біля залізничного вокзалу. Вона й називалася Залізничною, і жили на ній переважно залізничники: веселий, дружний народ, який ніколи не давав один одного на поталу. У свята виходили рівною колоною, всі, як один, у новеньких кашкетах, що виблискували чорними козирками. Весною, на Перше травня, забирали жінок, дітей і на цілий день ішли на луг до Хоролу: розстеляли рядна, вигортали, хто що приніс, і чаркувалися до самого вечора.