Отже, пістолет заважатиме. Спробував покласти до кобури, але так тремтіла рука, що ніяк не міг попасти, і тоді сховав до кишені Курочка ж тим часом упорався із засувом, став відчиняти двері, й Івасюта, весь напружинившись, приготувався до стрибка.
Твердохліб ступив до сіней, здивований тим, що Курочка довго не одчиняв. Уже хотів спитати, що сталося, та на нього враз навалилися, обхопили щосили руками. Він рвонувся, відскочив, але одразу ж наткнувся на інші руки. Зрозумівши, що потрапив у пастку, Твердохліб хотів вихопити пістолет, але тільки стромив руку в кишеню — його щосили обхопили ззаду. Єдине, що він міг ще зробити — натиснути на спусковий гачок там, просто в кишені.
Тріснув постріл, свою ногу прошило вогнем. У сінях ще дужче завовтузилися, заборюкались, невпізнаваний од напруги і люті голос просичав:
— Стріляти надумав, паскудо!..
— Пістолет! Ось тут пістолет!-— крикнуло злякано в темряві і, намацавши зброю, крізь штанину вп'ялося у неї. Твердохліб натиснув ще раз, ще... Але його щосили здушили за горло, і вогняні обпікаючі кола попливли перед очима, завихрилися в тьмяніючій свідомості.
Отямився в хаті. Лежав на долівці, обмотузований віжками так, що ні звестися, ні поворухнутись. Не вірилось, не хотілося вірити в те, що сталося. Отак безглуздо потрапити в пастку. Ось він заплющить очі, а потім розплющить і знову буде на волі. Але тьмяне світло каганця, що його засвітив Курочка, вихоплювало то одну постать, то другу.
І він лежить зв'язаний перед ними. Це вже, мабуть, кінець.
Аж застогнав од власного безсилля, од того, що сталося. І стогін той не лишився непоміченим — одна з постатей підійшла, нахилилась, спитала з глузливою поштивістю:
— Прочуняли, товаришу голово? З приїздом вас! Пробачте, що так зустріли, але ви самі в тому винні: хто ж з порога стріляє в господарів?
Твердохліб одразу впізнав Івасюту — свого кровного ворога. Давня, устояна ненависть сколихнулась в ньому, і голос його аж задзвенів:
— Жаль, що не в тебе, паскудо!
— От бачте, які ви! — похитав докірливо головою Івасюта: він все ще грав гостинного господаря, хоч гра ця давалася йому все важче.— Ми тут вас ждали, ночі, можна сказати, не спали, а ви нас отак! Нехороше, дуже нехороше, товаришу голово. Чи хто ви тепер?
Твердохліб уже не відповідав: зрозумів — Івасюта навмисне викликає його на розмову, і чим більше він злитиметься, тим дужче втішатиметься його лютий ворог. Зціпив зуби, наказав собі: мовчи! Івасюта, так і не діждавшись відповіді, продовжував:
— Да, ждали. Ось подамо вам фаетона та й повеземо, як пана, в район, німцям на очі: дивіться, яка птаха до нас залетіла! Оті вже вас приймуть не те що ми, репані.
Один із поліцаїв догідливо реготнув, і обличчя Івасюти теж скривила посмішка.
, — Мовчите? Й говорити з нами бридуєте? Ну, мовчіть, мовчіть — там наговоритесь! — Він випростався і вже іншим тоном, твердим і владним, наказав одному з поліцаїв: — Степане, біжи по сани! А я подзвоню в гестапо. Ти ж,— повернувся до третього поліцая, що витріщився на Твердохліба,— лишайся отут, і щоб із хати ніхто й ногою! Чув?
— Замкніться! — це вже до Курочки.— Одчините тільки мені!
— Цічас, цічас! — заметушився той: ховався за спини поліцаїв, щоб не потрапити на очі Твердохлібові.
Гнівом блиснули очі Твердохліба. Він увесь напружився, аж голову одірвав од долівки:
— Зрадник! Запроданець!..
— Ну, ти, лежи! — злякано закричав поліцай.
Думка про те, що Андрій і Неля теж можуть отак потрапити в пастку, бо не знають, хто ж такий Курочка, болісно пронизала Твердохліба. І він уже більше ні про що й не думав — тільки про те, як їх попередити: допомогти виконати завдання, заради якого вони прилетіли. І коли його везли сонним притихлим селом, мимо хат із осліплими вікнами, мимо безлюдних дворів, підстерігши хвилину, зірвався на санях і закричав:
— Лю-ю-ди-и, Курочка — зрадник!
Івасюта матюкнувся, пхнув його в груди, щоб повалити на сани, заткнути пельку. Але Твердохліб, вигинаючись, пручаючись, вириваючи рота з пітної смердючої долоні, продовжував кричати:
— Передайте: Курочка — зрадник!
Замовк аж тоді, як Івасюта повалив його на спину, набив повен рот соломи.
Начальник гестапо чекав на них у першому ж селі по дорозі на Хоролівку. 1 як тільки сани в'їхали на вулицю, з-за будинку вискочили два німці, крикнули: "Хальт!" Івасюта зупинив коней, німці осліпили всіх ліхтариками і, взявши коней за вуздечки, завели у двір до тієї ж крайньої хати. Тут стояло чорне авто, широке, приземисте, а вікна у хаті світилися всі до одного. Там по кімнаті (господарів на ту ніч замкнули у погребі) походжав нетерпляче начальник гестапо.
Він одразу вийшов надвір і наказав упхнути Твердохліба в машину. Оті двоє німців так швидко підхопили під руки зв'язаного бранця, так спритно втиснули його на заднє сидіння, що Івасюта й зблимнути не встиг. Потім фуркнуло, гуркнуло, війнуло бензином, і машина щезла. Івасюта довго стояв, розчарований (начальник гестапо руки навіть не подав), і не знав, що його далі робити: їхати в Хоролівку чи вертати назад Потім плюнув, матюкнувся сердито, скочив на сани.
— Паняйте додому! — скомандував поліцаям.
А в машині, що мчала до Хоролівки, вибираючи з пітьми яскраву ділянку шляху, м'яко погойдувався задоволений начальник гестапо.
Отто Крамер — начальник гестапо Хоролівського та ще двох сусідніх районів, штурмбанфюрер СС, кавалер залізного хреста й кількох медалей, власник численних заохочувальних значків, що поцяцькували його мундир, як новорічну ялинку, повновладний господар життя багатьох тисяч, котрі мешкали на підвладному йому терені, належав до тієї породи циніків, що їх щедро плодять тоталітарні режими. Давно він сповнився презирством до всього роду людського, який тільки того й заслуговував, щоб над ним знущатися. Усі високі слова, всі ідеали, що ними клялися його партійні вожді, були для нього пустотою, покликаною одурманювати двоногих істот. Він наплював би в перший-ліпший момент і на фатерлянд, і на вищість німецької раси, аби виникла така потреба — плювати, бо давно вже не вірив ні в що, а слугував єдиному богові —-Отто Крамерові, і заради цього божка був здатний на все.