— Дай води!
— Цічас, цічас, от тільки каганець засвічу,— заметушився у темряві Курочка, але Твердохліб його зупинив:
— Щоб якась наволоч угледіла?
Взяв навпомацки мокрий кухоль, довго пив холодну, з льодком воду, віддувався, як кінь. Одразу ж полегшало.
— Засвіти світло. Тілько вікна спершу позавішуй.
І коли господар позавішував вікна і засвітив каганець, запитав:
— Хто у вас начальником поліції? Зачувши про Івасюту, недобре всміхнувся:
— Сповзлися, гади! Ну, хай сповзаються: повернемось — будем судити! — Голос його затужавів, набрав грізної сили.— Всіх судитимем — ніхто не уникне. Запроданці!
Курочку аж дрож пройняв од того голосу. А Твердохліб знову спитав:
— А старостою хто? Чи не старий Івасюта?
— От уже й не вгадали: Приходько у нас старостою! Тільки не Йван, а Микола...
Та-ак! Теж із колишніх, із розкуркулених. От вона: розстановка класових сил! Як на долоні... Курочка ж тим часом поштиво спитав:
— Так ви, знацця, звідти?
— Звідти.
— Ну і як там?..
— Б'ємо німців, ось як Може, не вірите?
— Вірю, вірю, як би посмів не повірити! — засокотав перелякано Курочка.— Тільки ж отака несподіванка: лежу собі, сплю собі, а ви у вікно!.. А скажіть, якщо не секрет, коли наші повернутися мають? Ми ж тут, мона сказати, уже й очі прогледіли...
— Бачу, як прогледіли! — глузливо озвався Твердохліб.— Вигріваєте задниці коло жінок, ждете, поки вас од фашистів урятують. А є, глядіть, і такі, що німця хлібом-сіллю стрічали?
— Є, як же не бути,— підтакнув догідливо господар.— Всякі є люди...
— От ви їх і запишіть, щоб не забути! Прийдемо — спитаєм!
— Запишемо, не сумнівайтесь! — Пом'явся, пом'явся і знов своє: — А все ж, коли повернутись збираєтесь, якщо не секрет?
— Коли треба, тоді й повернемось!
— А ви ч:амі як добралися? Пішечки чи прилетіли?
— Як дс.брався, то добрався! — Твердохліба вже починала дратувати оця настирливість.— Ви краще от що скажіть: у місті буваєте?
— А чого я там не бачив? Та й боязко: там же німоти аж кишить!
— От того й треба побути. Щось придумати й з'їздити... Узнати, як провіряють документи, де стоять патрулі". На станції побувати, подивитися, скільки поїздів проходить, в яку сторону і з чим. Для першого разу вистачить. Ясно?
— Ясно то ясно, тільки ж боязко дуже.
— Ну, вовків боятися!"— Твердохліб презирливо.— Чи, може, роздумали?
— Та я хіба що... Я з дорогою душею! Я за вас, Володимире Васильовичу, у вогонь і воду!
— Не за мене — за владу радянську!
— А ви хіба не влада? Ви ж влада і є.
— Іще одне завдання,— обірвав Твердохліб Курочку.— Ось голки, нитки — на харч поміняйте. Хліба там, сала. Прийду — заберу.
— Коли ж вас чекати?
— Днів через три... Обернутися встигнете?
— Та якщо все буде благополучно."
— От і гаразд. Сьогодні у нас ща вівторок? Значить, чекайте в суботу. Або, в крайнім випадку,— в неділю. І харчів припасіть до того часу.
— Припасу, не сумнівайтеся,— пообіцяв господар— За нитку та голку у нас зараз і чорта з рогами виміняти можна, не те що харчі. Таке врем'я настало, що вистав у вікно сірника — все село збіжиться.
— Будуть і сірники — ви тільки своє діло робіть! Та глядіть: нікому анічичирк!
— Та що ви! Хіба ж я зовсім без голови! — забожився гаряче Курочка.— За мною — як за кам'яною стіною! Я що в одне вухо впущу, те в друге не випущу!
Тиердохліб же на всяк випадок ще раз попередив:
— Проговоритесь — перші на шибениці й загойдаєтесь. Ну, гаразд, треба вже йти.
Хоч не хотілося, ох, як не хотілося покидати хату! З тепла — на мороз, на сніг. Полежати б хоч годинку в м'якій теплій постелі, роздягнувшись до білизни,— не знати, що за те віддав би.
• — Піду! — наказує сам собі Твердохліб ті й зводиться рішуче з лавки. І запитує Курочку про те, про цо думав весь час, навіть тоді, коли цікавився іншим:
— Про моїх нічого не чули?
— А ви хіба нічого...— почав був господар, та одразу ж і замовк. І здалося Твердохлібові, що він аж рота собі долонею затулив. Охоплений лихим передчуттям, ступив до господаря, наказав, не впізнаючи власного голосу:
— Кажіть, що сталося! Ну!..
— їх до району забрано.
— Де вони? У тюрмі?
— Були наче в тюрмі... а тоді вивели й повбивали. Твердохліб аж застогнав. Помовчавши, попросив:
— Дайте води.
Нив, і зуби цокотіли об кухоль. Оддав порожній, глухо спитав:
— Хто виказав, знаєте?
— Та Івасюта ж Сам бачив, як віз до району. Ваша жінка отакечки сидить, а поруч неї — синочок, а дівчинка ваша — у неї на руках...
— Замовчіть! — крикнув Твердохліб, так страшно крикнув, наче Курочка полоснув його ножем по серцю. І ще раз води попросив.
Бракувало повітря. І хоч Курочка умовляв: посиділи б іще, поки він їсти щось налаштує,— не міг більше перебувати в хаті.
Здавалося: навалилася зверху стеля і тисне, тисне щосили: ось-ось звалить на долівку, роздушить, наче комаху. Поспіхом, утікаючи мовби від отієї звістки страшної, вискочив з хати, але й тут не було порятунку: щеміло, горіло, било у скроні, пекло в очі сірчаною сльозою. Ішов навмання, через сніг, не усвідомлюючи, куди йде, вже й не остерігаючись: усе Твердохлібові зараз стало байдужим, навіть власне життя.
Аж за селом зупинився. Хапав сніг, стогнав, бо перед очима, накликана нещадною рукою,— картина розстрілу. І як жінка тулиться до кам'яної стіни, і як син учепився в матір, а дочка вхопила маму за шию, пригорнулася, притулилась, щоб не бачити тих, які ціляться з автоматів.
Аж головою струсонув — сльози з очей і бризнули. Стікали по невмиваному обличчю, по вусах, бороді, а він не розумів навіть, що плаче, як ще не плакав ніколи: мовчки, безнадійно і гірко. І не легшало од того плачу.
Потім думав про помсту. ; Ішов і думав про помсту. Виколихував її, як дитину. Вона росла з кожним кроком, заіолоняла все його єство.
Івасюта! Ну, зачекай, Івасюто!
Зайде у хату до нього. У ще недавно свою хату, підніме з постелі, зібгавши сорочку на грудях, разом із шкірою. І, наблизившись лицем до лиця, очима до очей, щоб побачити, відчути, як заячить у його розширених очищах переляк, нещадно запитає:
— За що ти вбив моїх дітей і дружину?!
І потім — усі кулі, усі до одної — у ненависну роздерту криком пащеку!
Аж під ранок добрався до схованки. Стодола бовваніла серед поля, мов біла гора, в передранкових хистких сутінках вона здавалася занадто великою. Твердохліб навіть подумав, що заблукав. Та, підійшовши ближче, побачив утоптаний сніг, і дірку, і натрушену біля неї солому.