— Які, пане, бомби?!
Тріснув постріл, чоловік одразу ж зламався, наче йому перерубали хребет, боком упав на перон. Він ще хрипів, сукав ногами, коли з-за башти появилася молода жінка з хлопчиком на руках:
— Прошем пані, ви не виділи мого чоловіка? У капелюсі зеленім? Побіг по воду, а тутай герман із бомбами...
Де ж ти, нещасна, до цього була?..
Настрій натовпу одразу ж змінився. Твердохліб на собі вже відчував ворожі погляди і коли не витримав — майже побіг геть, якась жінка закричала йому вслід:
— На фронті повоюй! Окопалися тут, щури, в тилу, а наші чоловіки там кров проливають!
Спіймав би зараз Твердохліб оту жінку, оту курву стару, що закричала йому про "шпійона",— не пожалів би й кулі на неї!
Того ж дня, оддавши всі документи Нешеретові й круглу колгоспну печатку, подався шукати найближчий військкомат.
Воював Твердохліб затято і люто. З похмурою відчайдушністю зводився в атаку: вб'ють не вб'ють — все одно не кланявся осколкам чи кулям, а в обороні командир роти чи взводу міг у його бік і не поглядати: навпроти окопу, в якому сидів Твердохліб, завжди валялося найбільше ворожих трупів.
Його швидко помітили, призначили помкомвзводу. І він часто зводився на весь зріст і кричав, піднімаючи догори автомат:
— Взвод, за мною, в атаку, гур-ра!..
Воював Твердохліб, страху не відаючи ні в атаках, ні в оборонних боях. Хіба що вночі, коли випадав короткий незатишний сон, снився отой чоловік у зеленому капелюсі. Підходив, несміливо запитував:
— Прошем пана, за що ви мене вбили?
— Та не вбивав я тебе, одчепися! — з відчаєм кричав Твердохліб.
Чоловік наче й вірив — одходив. Та за хвилину знову повертався.
— Прошем пана, за що ви мене вбили?
Прокидався увесь спітнілий. Довго крутився, то на один бік умощуючись, то на другий, крутився і важко зітхав.
Болісна зморшка перетинала йому чоло. Щось обірвалося в ньому після того випадку, щось порушилося; досі тверда і пряма, як аршин, мірка, якою вимірював інших, здавалася вже не такою непохибною. Часто пригадував довоєнне життя і думав: коли б воно повернулося, багато що робив би по-іншому.
Неля одразу ж ласкаво прийняла Андрія під своє крило, хоч була всього на рік старшою. Перед війною побувала трохи замужем (її чоловіка вбито на кордоні в перший же день війни), і це наче давало їй право дивитися на нього як на молодшого. Прозвала його "зайчиком". І хоч ображався Андрій, удаючи, що її не чує, вона дзвеніла на весь ліс:
— Зайчику! Зайчику, йди-но сюди!
І мусив-таки йти, усім своїм видом похмурим показуючи, яка несумісна її поведінка з тим, що їм належиться робити. Те, здавалося, ще більше тішило Нелю.
Твердохліб же ставився до Андрія спокійно. Якось під час перепочинку, коли вони присіли удвох посеред галявини на засніжений стовбур і низьке січневе сонце било їм прямо в обличчя, запитав:
— Скучаєш за матір'ю?
Досі не заводив з Андрієм розмови про село. Так, наче вони й не були земляками. Андрій збентежено глянув на Твердохліба. Той же дивився не на нього, а на захід, і бородате, завжди насуплене обличчя зробилося ніби не таке непривітне. В очах же ворушилася запечена туга.
Андрій тихо відповів, що скучає: згадав одразу і матір, і брата, а Твердохліб поворухнувся й мовив гірко:
— Війна, будь вона проклята! — І потім, мов сам до себе: — Що там із ними?
І Іройнявшись жалем до цього, набагато старшого, чоловіка, Андрій спробував його втішити*
— Може, з ними нічого й не сталося...
— Може,— відповів Твердохдіб.— Може, й не сталося...— І звівся, мов аж сердитий на себе за отой порух душевний: — Розсиділися! А люди ж воюють!..
Однак після того ставився до Андрія тепліше.
їх посадили в літак п'ятого січня сорок другого року. Була морозяна й зоряна ніч. Усі троє перевдягнені у цивільне. Твердохліб з його вусами та бородою, що біліли од паморозі, у старенькому кожушку й валянках зовсім скидався на дядька. Він мовчки і зосереджено слухав майора, що давав останні вказівки, а Неля, вбрана, як сільська молодичка, зацікавлено роздивлялася двомоторний літак, що тьмяно світився квадратними віконцями вздовж фюзеляжу.
Біля літака поралися військові, мабуть, пілоти: в унтах, хутряних комбінезонах. Андрій заздрісно поглядав на теплу ту одіж пальтечко, в яке його нарядили, гріло погано. Рятував трохи парашут і великий речовий мішок, наповнений автоматними патронами, гранатами, ракетами й ракетницею, сухарями, консервами. В кожного були і голки, нитки, сірники — найцінніша на той час по селах валюта. У Твердохліба — ще й товста пачка наших червінців та окупаційних марок Андрій сам бачив, як майор передав йому оті гроші. Про голки ж, нитки та сірники сказав:
— З цим ніде не пропадете — виміняєте, що буде потрібно,— наче сам уже побував на окупованій території і знав, чого там найбільше бракує.
Усі троє озброєні автоматами, пістолетами. Рацію ж4 батареї до неї та вибухівку мали скинути на окремому парашуті.
Неля весь час трималася Андрія. Здавалася зараз маленькою й беззахисною, завжди усміхнені очі її були цього разу дуже серйозні, повні тривожного очікування. Торкалася Андрієвого ліктя, тихенько запитувала:
— Зайчику, тобі не страшно?
І вже у літаку — великому та незатишному, з тонкими вібруючими стінами, що відділяли від чорної крижаної порожнечі, з двома вздовж стін металевими лавками, на яких і сиділи вони, троє, укачані безперервним гойданням то вгору, то вниз, оглушені дзвоном моторів, Неля, тулячись плечем до Андрія, тихенько просила:
— Зайчику, разом стрибатимем. Добре?
У неї було таке розгублене обличчя, що Андрієві хотілося обійняти її, приголубити, втішити.
Летіли довго — години три, не менше. Давно минули лінію фронту. їх навіть не обстріляли — чи то проґавивши, чи то прийнявши за своїх. Уже лишилася позаду не одна сотня кілометрів, а літак усе гудів та ;й гудів, мов і не збирався повертати назад. Та ось гул змінився, став наче тихіший, тіло Андрійкове відразу ж полегшало, і він зрозумів — літак став опускатися. Відчинилися дверцята, що вели до кабіни пілотів, появився штурман:
— Будемо стрибати! — наче й він збирався полишати літак.
Вайлувато, ведмедем, підійшов до дверцят, одчинив. У літаку аж завило од крижаного вітру. Андрій пробіг пальцями по ґудзиках пальта, зав'язав міцніше шапку, натяг рукавиці. Твердохліб же пішов услід за пілотом. Став при дверях, повернувся до Андрія й Нелі: як старший групи, він мав стрибати останнім. Андрій і Неля теж устали, пішли до чорного отвору.