— Та куди ж ти зібра-ався?! На кого ж нас покидаєш?!— заголосила Федора.
— Не плачте, мамо, я ще не вмер йду у прийми до Катрі.
— Я так і знала! — висохли одразу сльози у Федори.— Чуло моє серце, чуло! — І до чоловіка: — А все ти, все твої витребеньки, чума ти невсипуща! І де ти взявся на мою нещасну голівоньку!
Ото таю що б не скоїлось — в усьому винен Іван!..
Пішов Євген — погойдався на милицях. Спасибі, хоч торби своєї не взяв: значить, неназовсім, значить, ще думає вернутись. А за сином і Федора. Ну, цій не вперше: як прошпетиться, бувало, Іван,— то до чужих людей і втікає з хати. Цікаво, до кого вона зараз піде? Отаку ораву нагодувати! Бо й сини ж усі до одного потяглися за матір'ю з хати. Здорові вже лобуряки, вищі од матері, а як солдати за командиром...
Ідіть, хлопці, йдіть, як вам рідного тата не жалко! Привчилися змалечку за спідницю триматися, вона вас і вусатих за собою водитиме!
Вирядив ото всіх Іван — лишився у хаті порожній. Од незвичної тиші аж у вухах подзвонює. І нудно стало Іванові — хоч головою об стінку!
Аж тут Курочка: став на порозі, носом гостреньким сюди-туди повів, очицями по хаті спорожнілій пошмигав.
— Доброго ранку, сусіде!
— Кому доброго, а кому, може, й ні! — непривітно Іван.— Та зачиняй двері — хати не вихолоджуй.
Курочка причинив акуратненько двері, ще й за клямку посмикав. Аж тоді вже пройшов од порога.
— А куди це твій старший подався? І Федора, бачу, кудись ізрання майнула з синами."
Бач — усе підстеріг! Сусіда має Іван — ні з чим не сховаєшся!
— На прощу до Києва. До вечора, дасть Бог, і змотаються.
— Хе-хе-хе,— розсипався дрібненьким смішком Курочка.— Ти все такий же, Іване. І роки тебе не беруть. До Лаври! Ну й сказонув,— і головою покрутив. Потупцявся, потупцявся — знову націлився на сусіда гостреньким, як булавочка, оком: — А що я, Іване, чував. Буцім у тебе Гусак сьогодні гостюватиме. Разом із німцем...
♦От воно, почалося! Ще й не збирався, а люди вже плещуть!" Курочці ж відповів з видом здивованим:
— Який Гусак? Який німець? Та я їх і вві сні не стрічав! І видумають же люди.
— А кажуть, буцім ти вчора півдня із ними на вулиці простояв,— вів своє Курочка.— В гості припрохував, ще й цілувався на прощання.
— Тьху! — аж сплюнув уже по-справжньому сердитий Іван.—Хай— тій падлюці й губи попухнуть, що отаке вигадала! Та я їх і в очі не бачив!
— То не прийдуть обідати? — Курочка розчаровано.
— Та кажу ж — не запрошував!
— Жаль. Бо я, грішним ділом, хотів і собі напроситися. Цікаво ж з німцем живим потолкувати...
— То сходи та й поклич на обід.
— До мене не підуть.
— А до мене?
— Ге, до тебе! Ти ниньки цяця. У тебе брат он хто, а я хто? Отут і не витримав Іван: таке загнув Курочці, що той аж
заблимав.
— Іди звідси. Іди, поки живий! Бо, їй-богу ж, у пику заїду! Курочка попрощався швиденько та й геть од біди. Тільки Курочка зник, тільки Іван заспокоївся трохи —
знову якась нечиста сила шкребеться у двері.
— Хто там?! — закричав уже Йван.
— Це я,— голос старечий.— Одчини, бо клямки ніяк не намацаю... Куди її нечиста сила й поділа?
Одчинив: Шульженко Оврам. Рідний Катеринин дід!
— А-а-а, здоровенькі були! Сватати прибігли, чи як? Дак товар сам до вашого двору подався!
— Зажди, дай оддихатись,— зіпав по-риб'ячому ротом дід.— Поки до тебе на гору вибрався — думав, дух з мене і випре.
— Так чого ж не послали молодшого?
— Бо сам справу маю до тебе. Таку справу, що аби мої взнали, то й не пустили б. Де тут у тебе можна присісти?
Сів на лаву, став ловити неслухняними пальцями костяні жовті ґудзики на ветхій чумарці.ііван уже давненько не бачив старого: останні роки той сидів; більше вдома: зимою — на печі, літом — на призьбі. І за ос|танні роки дуже подався дід: постарів, аж потрухлявів, а обличчя взялося сивим мохом. Розкислі губи весь час трусяться, вилинялі, натомлені очі підпливають старечою сльозою. Дід сів і одразу мов задрімав. Іванові його стало жалко: адже, здається, ще недавно дід Оврам був при силі, бадьоренько подибував вулицею, стукаючи об землю ціпком. Тільки пам'ять стала підводити. Зустрінеться, відповість на вітання та й запитає обов'язково:
— А ти чий?
' А ще любив розповідати неймовірні історії, які буцімто з ним траплялися. Не про те, як хотів злетіти з клуні та врізався головою в землю,— про те не любив згадувати, і дуже сердився, як хто нагадував, а про інше. Про годинник, наприклад:
♦Та хіба теперечки годинники! От колись були годинники! Упустили в колодязь, рік пролежав, дістали, притулили до вуха, а ВІН: цок-цок-цок..."
Або про російсько-турецьку війну:
"Хіба теперечки війна! Колись була війна! Як піднімуть в атаку, та як гукнемо ♦Ура!", то хто, бува, "У..." тільки крикне, а йому голову — рраз! — і одірве. Голова ото котиться, а "рра"! ще кричить..."
А ще любив дід розповідати про Леніна. З яким буцімто робив революцію.
— Тільки в Леніна, приміром, три пари волів, а в мене — одна...
Іван не став оті всі історії згадувати — не той тепер час,— запитав про інше:
— За чим же ви, діду, прийшли?
— А за тим...— мов прокинувся дід.— Євген твій тепереньки до нашого двору прибився — до Катрі пристав...
— Та що ви таке кажете? — здивувався глузливо Іван.— А я, бачите, й не знав.
— Еге, пристав,— рипів своє дід.— Катря, вона той, дівка розумна й при тілі. Усім у мене вдалася."
— Еге ж, здоров'я у вас хоч позичай!
— А я їм і кажу: як так, щоб без весілля? Такого у нас ще зроду не було! Поженіться, розпишіться в сільраді, а тоді вже й живіть.
— А вони ж що? — Іван уже зацікавлено.
— Та хіба вони...— розсердився дід, і запалені очі його заятрилися старечим немічним гнівом.— Що вони понімають? Катря мовчить, а твій зна одне: діждемося наших, тоді й розпишемося. А як діти підуть — бастрюками? Непорядок, от воно що! — І ціпком об долівку пристукнув.
— А таки непорядок!
— Тож я і кажу: весілля треба згуляти. Німці не німці, хай хоч і чорти з рогами, а ми таки на своїй землі, чи як, живемо?
— А на своїй — поки що не зігнали.
— Тож я і кажу: поговори із своїм лобурем, хай не опирається. Батько ти йому чи не батько?
— Батько то батько,— поліз до потилиці Йван.—Тільки тепер такі діти, що й на батьків не зважають.