З легкої Іванової руки кози потроху-потроху та й розбрелися селом. Заводили їх здебільшого вдови та одинокі, старі вже жінки. Що з коровою вже й не справляться, та й нащо вона, корова, одинокій людині, а коза в самісінький раз.
Твердохліб їх терпіти не міг. Докоряв не раз Нешеретові:
— Ви хоча б хазяїнів приструнили! Розпустили нечисть по всьому селу, скоро вже й вуха нам пооб'їдають!
Нешерет завжди виправдовувався тим, що він, натурально, воює із козами, тільки од тої війни толку.мало. Самі ж бо знаєте, який тепер народ: ти йому слово, він тобі десять...
— Мо', пообідаєте?
Яким уперше за всю дорогу озвавсь — пересердився. Притишив коней якраз перед завулком, що вів до хати голови.
Твердохліб уже хотів був погодитись, та враз згадав, що не дав розпорядження лаштувати підводи в район, і наказав їхати прямо до контори.
— Будем уже обідати, як із голови знімуть.
— Хто вас зніматиме! — Входжені коні легко перейшли на рись, і за кілька хвилин розмальована бричка підкотила під саму контору.
— То мені розпрягати? — Яким усе ще надіявся, що голова передумає — накаже завертати обідать. Вечір же скоро, он і сонце на прузі, а вони з самісінького ранку зернини макової в роті не мали. Про те ж, щоб самому підскочити додому, Яким і думать не смів. Поки голова в конторі, доти й він має бути при конях. Щоб як команда — одразу ж і їхати. Хоч і до світанку. *
Бувало частенько й таке. Особливо влітку. Вивалиться опівночі з контори голова, скаже запрягати. Та й покотить полохати сторожів і об'їзників: чи не дрімають? Так привчив, що тільки шелесне, а сторож уже в крик, як гусак
"Служба собача!" — зітхає Яким. Ішов — радів: робота чиста, при бричці та конях, запріг — та й катайся паном. Добрий пан: і поїсти як слід не дадуть!
От і сьогодні: стирчав у конюшні голодний, до пізнього вечора. Уже й зорі загорілися в небі, коли врешті стали розходитись. А завтра ж, ще й день не проклюнеться, знову біжи на роботу. Зривайся з постелі гарячої, од молоденької жіночки, та, похапцем щось до рота укинувши,— із темної хати в ніч ще темнішу. В оту передсвітанкову пору, коли все довкола мов дьогтем залите: по звуку тільки й здогадаєшся, що хтось суне назустріч. То це така робота легка? Та не потрібні йому й оті півтора трудодня, що кожного дня набігають,— дайте у волю хоч виспатись! Та' пообідати по-людському.
— Взимку будемо одсипатиф,— каже Твердохліб.— Як ведмеді. Ти бачив, Якиме, як ведмідь взимку спить?
— Де б я їх бачив!
— Заб'ється до ями та й сосе лапу. Цілісіньку зиму...
— Дак то ж ведмідь...— бере сумнів Якима.— А тут поки тої зими діждешся, то й спати розучишся.
Розпрягає коней Яким, пригадує всі ті розмови. І дружину свою молоденьку, яка жде Якима — не* діждеться. Не спатиме, коли б не вернувся. Яким тільки рипне, а вона вже й з постелі. Хуткіше до печі: щось розігріть поїсти чоловікові.
Сяде потім навпроти, кулачком підборіддя підіпре — очей із нього не зводить.
— Ти чого? — запитає Яким.
— Так...— усміхнеться зніяковіло.— А ти їж... Чи, мо', несмачне?
— Смачне, чого ж...
А сам ледь щелепами ворушить — і їжа до рота не йде. їв не їв, тільки ложку намочив, та й скоріш у постіль. А дружина вже поруч: горнеться, ласки просить...
Ех, служба собача!..
Твердохліб же тим часом урядує в конторі.
Щовечора, в кінці робочого дня, збирав ланкових, бригадирів,— дати на завтра наряд. Ранок настане, тоді буде ніколи. Зараз же можна й посперечатися, порадитись, як його краще робити: так чи отак Поки Твердохліб до столу долоню притисне, коротко скаже: зробимо так!
Сідав за стіл, на шкірою оббитий стілець. Стілець той був один такий у конторі, з високою різьбленою спинкою, з тонкими фігурними ніжками, з якогось чорного дерева: ножем ріж — не візьме! Дістала його ще давно комсомолія як реквізит для вистав — приволікла аж із Хоролівки, стілець так і стояв би в сільбуді, аби одного разу не наткнувся на нього завгосп. Саме побудували нову контору, в кабінеті голови появився вже й стіл, і мармурова чорнильниця, а стільця підходящого і не було. То ж завгосп, не довго думаючи, стілець той на плечі та й у контору.
З того часу Твердохліб на ньому й сидить. Та інколи ще заступник, коли голова у районі, до стільця того приміряється. Сяде на краєчок, щоб швиденько і зіскочити, як голова раптом появиться. Ось він і зараз сидить за столом, праворуч од Твердохліба,— не так за столом, як при столі. Решта ж розсілася навпроти, на внесених лавках.
Перш ніж приступити до нарядів, Твердохліб кожного вислухав, вияснив, що зроблено за день. Як завжди почав бухгалтер. Розкрив папку, дістав накладні, став доповідати. По зернових з державою розрахувалися повністю, ще й перевиконали...
— На скільки? — поцікавився Твердохліб.
— На шістнадцять ^відсотків супроти контрольної цифри. Твердохліб задоволений. Ревниво стежив за тим, щоб його
колгосп першим у районі виконував план хлібоздачі.
Виручало завжди Івасютине поле. Чи тому, що лежало найвище, чи куркульня вже до того землю привчила, тільки довкола... та що там довкола: по всьому району лише половіє, а тут уже воском береться. І пускає Твердохліб жатку та косарів, і гуде зголодніло молотарка,— і засипається в мішки перше зерно. А Твердохліб уже накручує ручку "віялки", додзвонюється до директора заготпункту: приймай першу валку нового врожаю!
Споряджав не валку — весільну перезву. В гриви коням вплітали червоні стрічки, їздових наряджали у святковий одяг, на передньому возі — прапор, а попереду всіх — Твердохліб на своїй мальованій бричці. І по Хоролівці їдуть — не одразу до заготпункту, а через усе місто — мимо райради, райкому партії та інших керівних установ. Хай дивляться, хай бачать, хто такі тарасівці і хто такий Твердохліб.
Дивилися. Бачили. Хвалили на всіх нарадах, ставили в приклад, затикали роти:
— Хліба ще не дозріли? А в Твердохліба що — інше сонце світить?..
Обирали завжди до президії: сидів Твердохліб коло секретаря, на виду, і вже дехто про себе подумував: а чи не планують оцього раннього, та вже битого у якесь районне начальство?
І в газетах не жаліли місця для першої валки: од районної аж до обласної Раз навіть у республіканській було надруковано. Иутько спеціально заїхав: