Сирена раптом умовкла, над площею запала мертва тиша. І лише тоді на порозі веселого будиночка появився комендант.
Ішов, огрядний і плечистий, лінивим перевальцем, а коло нього джмеликом вився денщик. Трохи позаду виступали ще якісь німці. Усі вони попростували у ворота, мимо застиглих вартових, до полонених, що закам'яніли в шеренгах. Дядьки теж потягнулися ближче до воріт; пішла за ними й Тетяна.
По той бік тим часом розпочався якийсь ритуал, установлений німцями. Од завмерлих шеренг одділялися один по одному чоловіки з кийками. Салютуючи комендантові, щось доповідали. Комендант стояв незворушно, так же стояли всі німці, що прийшли за комендантом, наче відбували врочисту службу, до якої зводилося усе їхнє буття.
Лишень тоді, як із шеренг полонених перестали вибігати чоловіки з кийками, німці заворушилися. Денщик, про щось запитавши коменданта, побіг назад до воріт і наказав пропустити селян. Побачив Тетяну, покивав і їй пальцем.
Тетяна йшла голою землею, і їй здавалося, що вона теж оголена — перед тисячами людей, які стояли в шеренгах. Іще здавалося — всі вони дивляться тільки на неї, дивляться з таким чеканням, з такою надією, що в неї аж стало заходитись серце.
Зблизька вони були ще страшніші, ніж здалеку. Худющі, зарослі, обшарпані, одяг на всіх мов із чужого плеча. Одні стояли байдужі, на виснажених обличчях не можна було прочитати нічого, крім тупої покори, що появляється в очах забитих, загнаних на смерть тварин. На них, здавалося, вже ніщо не діяло: ні німці, ні хвилююча можливість хоч одному із тисячі вирватися з пекла на волю. Інші ж, не втративши людську подобу, мовби не були такі пригнічені. На них навіть одяг звисав по-іншому: не так безнадійно. А були й такі, що дивилися похмуро, зло, а то з викликом: як ви з нас не знущайтесь, а свого не доб'єтесь. Таким, найбільше мабуть, діставалося, бо обличчя так і світилися синяками. Виходили з шеренги, коли викликали, якосьі незалежно та гордо.
Денщик щось сказав комендантові, а той чи не вперше проявив цікавість.
— Гер гауптман інтересірт, кто ти ієст? — переклав денщик. Тетяна відповіла.
Комендант пильніше подивився на Тетяну, на її сільський вид, муркнув щось, певно, глузливе, бо німці, які стояли довкола, зареготали. Потім махнув недбало рукою.
— Забираль твій зон,— переклав денщик.
Тетяна стояла розгублена: досі чомусь не подумала, кого ж назове своїм сином. Водила очима по найближчій шерензі.
Врешті наткнулася зором на невисокого хлопця, з виду ще майже дитину. Очі в нього аж палахкотіли, хворобливо і болісно. Ні про що не думаючи, показала на нього рукою.
— Ото мій син!
Голос її аж задзвенів од напруги.
Комендант трохи здивовано оглянув чорноволосого, смаглявого бійця, що виріс явно не під українським сонцем, але не сказав нічого: йому, мабуть, було все байдуже. Недбалий помах руки — і боєць опинився поруч з Тетяною.
Коли їхали додому, Васильович так квапився, мов боявся, що німці роздумають та й одберуть полонених. А ті сиділи на возі, поспускавши ноги, мовчазні, пригнічені. їм, певно, і досі не вірилося, що вирвалися з отого пекла. Данилівна кинулася було їх погодувати, але на возі не було нічого — все оддали німцям.
— Потерпіть, хлопці, трохи: до села доберемося, там і нагодуємо,— сказав Васильович.
На те один із полонених ВІДПОВІВ:
— Потерпим, папаша. Чого, чого, терпінню фашисти нас день і ніч учили.
А другий роздратовано:
— Дали б краще закурити!
Васильович поспішно дістав кисет, шмат газети, і тремтячі пальці жадібно потягнулися до тютюну.
Не курив тільки отой молоденький боєць, що його викупила з полону Тетяна. Сидів поруч із нею, і Тетяні слово по слову доводилося витягати із нього, хто він такий, як його звати, звідки родом.
Дізналася, що вірменин. Ашот Абагян З Ленінакана. Після десятирічки потрапив до армії, не встиг прослужити й місяця — почалася війна, потрапив у полон.
Тетяна дивилася жалісно на худе, вимучене обличчя Ашота, і їй хотілося аж погладити його по голові. Утішити, що тепер усе бч/де добре, і він ще побачиться зі своїми батьками. На підводі ж тим часом зав'язалася розмова. Завів її Васильович, та й сам був не радий. Коли одвели трохи душу димком, Запитав співчутливо:
— Одвоювалися, хлопці?
На того, на заповзятого, мов окропом хлюпнули:
— А ви нюхали, чим воно пахне?
— Я ще в громадянську...— почав Васильович, але другий, мабуть, товариш отого першого, не дав йому закінчити:
— Та що ви зі своєю громадянською! Танки тоді були? Чи літаки?..
Ніби заряджений на суперечку, на сварку — світлі очі його поблискували зло і неприязно. Зміряв Васильовича поглядом:
— Ви кєм нємцам служите?
— Я німцям не служу.
— А кому, єсли не сєкрєт?
— Народові. Людям.
— Хе, людям! — втрутився перший.— Чуєте — людям! Ви, дядьку, не викручуйтесь — німцям служите! От зіскочимо з воза та станем утікати — ви ж нам у спини стрілятимете?
— Стріляти мені, хлопці, ні з чого. Та й даремно ви так! — не втримався од докору— Я ж до вас із добром...
— Знаємо ваше добро!
— Ну, не я ж вас у полон брав! — розсердився врешті Васильович, а Данилівна, якій сварка — ніж гострий у серце, озвалась докірливо:
— І за що ви завелися? Свої ж люди...
— Свої, та не всі,— відповів уже тихіше полонений.— Не бачили хіба отих, що з кийками? Німець ще й головою кивнути не встигне, а він уже по спині кийком! Друга мого, земляка з Черкащини, три дні мордували. Руки-ноги поперебивали та й кинули під дріт здихати^ як собаку. Щоб ніхто й не підступився до нього. Три дні помирав! — скреготнув зубами.— Я б їх, падлюк, усіх до одного... Поперед німців!..
— Та досить уже про те,— сказав другий, і той надовго замовк.
Васильович теж мовчав. Тільки як доїхали до Тарасівки й стали спускатися з пагорба, ткнув пужалном на село:
— Отут, хлопці, поки що і житимете.— І додав:— Начальник поліції в нас Івасюта, з розкуркулених. Отой служить німцям вірою й правдою.
Село потроху звикало до нового порядку.
З вечора, як тільки смеркало, ніхто й не витикався на вулицю: комендантська година. Зловлять, одразу ж ведуть до управи та й кидають у холодну до самого ранку, до приходу Івасюти. Наберешся страху по самісіньку зав'язку.