Іще ворухнувся поблажливий жаль до Світличної: жінка ж бо одинока, без чоловіка, та ще й при двох дітях, та ще й менший — байстрюк Воно хоч радянська влада і розкріпостила жінку: роди хоч і од негра, та село є село, в села свої закони, які не так легко зламати. То ж коли помітили, що учителька ходить вагітна, було балачок, а ще більше осуду. Знайшлися навіть такі, що хотіли писати куди слід, щоб прибрали із школи. Бо раніше б отакій — спідницю на голову та з села. А ця учить наших дітей.
Але Твердохліб не став прислухатися до тих балачок. І коли його якось запитав Нешерет: "Так що нам з учительшею робити?" — "З якою?" — "Та з Світличною, бо байстря привела",—відповів: "А нам яке діло до того?.. І зарубайте собі на носі: у радянської влади нема байстрюків! Ви це старорежимне слово з голови викиньте і каблуком розтопчіть!.." І потім, демонструючи свою незалежність од сільської, з дореволюційним душком, моралі, зупинив якось Світличну посеред вулиці, на очах у людей, поцікавився, як вона живе. Може, поміч яка потрібна од колгоспу: соломи на зиму піч топити чи ще що, хай прийде до правління — не соромиться. З чим і бувайте здорові.
Після цього, звісно, ніхто й заїкнуться не смів — Світличну з села щоб спровадити.' Плескати плескали, але всім язики не зав'яжеш, поплещуть та й набридне, учителька ж незабаром подала на розлучення і з Івасютихи знову стала Світличною. Що теж схвалив Твердохліб. Воно хоч і Світличні не з нашого, з попівського роду, та все ж хоч одділилася од гнилого куркульського кореня. Тим більше що за кілька років по тому Твердохлібів синок пішов до і першого класу і якраз до Світличної. Стрічаючись з учителькою, не забував цікавитись:
"Ну, як там мій учиться? — І| додавав неодмінно: — Ви не дуже з ним панькайтесь: як що не так, то моєю рукою".
Збігли й думки про Світличну — за новою оказією. Голові, куди оком не кинь, скрізь морока. Така вже посада. Досить тільки де недоглянути, так шкода і вигулькне.
Ще здалеку помітив Твердохліб худобу під скиртою. Збилася докупи, прямо із скирти хліб травить. А пастуха мов корова язиком злизала. Не інакше, десь на сонці пригрівся. Заснуло, стерво, а' худобу голова хай пасе?
— Ану, завертай!
Так і є: висмикує худоба хліб прямо із скирти, толочить, товче. Твердохліб її батогом, батогом! Обійшов потім скирту довкола — ледь об пастуха не спіткнувся. Лежить, черево вивернув, сон солодкий дожовує — слину ротом пуска. Ледве утримався Твердохліб, щоб не уперіщити батогом. Ткнув пужалном у пузо, гримнув:
— Ану, просніться!
Пастух охнув, схопився за живіт — зі сну нічого не тямить.
— Де ваша худоба?
— Десь тутечки...
— Тутечки! — передражнив його Твердохліб.— Ви нащо до худоби приставлені?.. Боки пролежувати?.. Явитесь у четвер на правління — там поговоримо.
Повернувся — не хотів більш на нього й дивитись. Так його зараз ненавидів — у землю втоптав би! "Витурити к бісовій матері з колгоспу!.. І з села за одним махом!.." І де воно, таке ледащо, і вродиться! Сорок років уже розміняло, пора б уже й розуму хоч крихту мати, а в голові аж гуде. Скільки вб'єш, стільки й уїдеш. "У того Оверка й навильники од вил найкоротші",— казали про нього в селі. Пригледівсь якось Твердохліб — таки найкоротші! Беруть скиртоправи солому із волока — він тут як тут. Метушиться, виделкою своєю розмахує — його тільки й видно. А коли скирту вершити та солому нагору підважувать, то він і в кущі:
— Вершіть, хлопці, без мене, бо мій навильник закороткий. Навильник короткий, зате ложка — найдовша: з-за чужої
спини дістане.
Та зась! Погодували — скільки можна терпіти?..
Десь аж до обіду мотався Твердохліб у степу — наводив порядок. Встиг заскочити ще до орачів. Збились у гурт, забалакались, тютюнцем бавлячись, не встерегли, як і голова підкотив.
— Отак, значить, оремо?.. Ну й ну!
— Та ми тільки од плуга! — виправдовувались орачі.— Ось помацайте, ще й чепіги не охололи.
— І без мацання бачу, що спини давно вже просохли. Чи, може, так і орали: з холодком та з оглядочкою?
Підійшов до коней, провів по шерсті долонею:
— Добре ж орали: хоч пилюгу вибивай!
Дядьки уже мовчки за батоги та до плугів: од гріха подалі. Твердохліб же то за одним, то за другим пройшовся, перевіряючи оранку, аж тоді зібрався на бричку. Від'їжджав, роздратовано думав: "Роблять, мов на дядю чужого!.. Ні, доведеться-таки мінять бригадира: з цим тюхтієм ні вкуєш, а ні вмелеш!.."
— В третю завернемо? — запитав тим часом Яким.— Зупинив коней на роздоріжжі: праворуч — у третю бригаду, прямо — в село.
— Прямо паняй! — Твердохліб невдоволено: бракувало йому ще третьої! Хоч знав напевно, що нічого там не знайде такого, до чого можна придратися, однак при одній думці, що доведеться розмовляти з Миколою Приходьком, виникало глухе роздратування.
Приходько став бригадиром три роки тому, після того, як перебрали усіх придатних до керівництва людей. Кого не поставлять — за місяць, за другий прибігав у контору, кидав на підлогу батіг.
"Знімайте із третьої, бо або я когось порішу, або мене розтерзають на шмаття!"
На нього не дуже й сердились: всі ж бо знали, що то за штучка — третя бригада. До неї входив весь Марфин кут, де жили переважно багатодітні жінки. Чи то земля така там була, чи ще щось, тільки яка туди заміж не піде, так і починає сипати дітьми. Не зупиниться, поки з десяток не наплодить. І не боялися вже після того ні Бога, ні чорта. Стукає, було, бригадир у ворота, кличе на роботу Одарку, а та наче оглухла: возиться біля печі, у вікно і не гляне. І не витрима врешті бригадир зіскоче з коня, та й, кленучи весь білий світ, заскочить до хати:
— Чи тобі позакладало, що й не догавкаєшся? Кидай свої горшки та гайда на роботу!
— Аякже, так я тобі й кинула! — од печі Одарка. І посічене лихим довголіттям обличчя її враз наливається злістю.—
А дітей хто годуватиме? Мо', ти за мене довариш?.. Так ставай до печі, а я сяду на твого коня та й буду кататись селом!
І вже підступа з рогачем — от-от штрикне межи очі. Бригадир задком-задком та в сіни: "Одчепись, сатано!"
— Ось визвемо на правління та всипемо як слід! — гукне уже з двору.