БІЛЬ І ГНІВ
Частина перша
Ніхто ще не знав, що незабаром — війна.
Ніхто й гадки не мав, що мине менше року, і па пошматовану землю впаде перший убитий і перша мати буде битися головою об стіл.
Люди жили повсякденними клопотами; клопоти ні їм здавалися набагато важливішими од тривожних подій у Європі. І якійсь тітці Ганні її зозуляста важила більше, аніж усі міжнародні події, разом узяті.
Хоча й сюди, якщо придивитися пильніше, докочувався відгомін далекої поки що війни.
Найрегулярніше про закордонні події дізнавалися з газет.
Надходило їх у Тарасівку аж тридцять три штуки: на два двори по одній. Передплачували б, може, і більше, коли б розносили щодня, а то двічі на тиждень: в четвер і неділю. Іншого листоношу давно б уже без хліба з'їли, бо не тільки ж газети, а й листи, і посилки, а там, гляди, кому й телеграма, щоб стрічали на станції. То той, кого мали стрічати, вже й онучі удома осушить, а телеграма все ще лежить у районі... То ж іншого листоношу давно б уже вигнали, а цього не чіпають: інвалід громадянської. Одна рука по плече одпанахана, друга — по лікоть, іде — рукавами порожніми світить. Цигарку скрутити і то жінку просить. Та ще і в спині два фунти осколків. То як на такого руку підняти?
Савелій Хомецко повернувся в село не одразу. Довго валявся по шпиталях, провонявся всілякими ліками так, що потім і духу їх не переносив, а медиків обходив дев'ятою дорогою. А як виписався, теж не спішив у село: подався у Харків — шукати протези. Хотів — повернутись якщо і не з своїми, то хоча б із фабричними, бо людина без рук — не людина, а гірша цурупалка. Такому хіба що торбу на плечі та з ціпком попідтинню.
Але Хоменко був не з таких: цомиратиме, а за милостинею руку не простягне. То ж коли йому врешті сказали, що нічим поки що не можуть допомогти —і— наука ще не доросла,— він тільки буркнув: "І на цьому спасибі",— та й подався світ за очі. Де він бродив, як жив — тарасівці так і не взнали: Савелій про те згадувати не любив, а коли хто цікавився, то сердивсь.
Сімнадцять літ не було чутно Савелія. Люди про нього вже й забули, тим більше що батько-мати померли, а порожню хату забрали в колгосп. Аж у тридцять шостому прокотилася чутка: повернувся Савелій. Та не сам —з жінкою. Вона якась аж на жінку не схожа: як хвойда, обстрижена, та ще й в окулярах.
— А яку б ви хотіли? Хай дякує Богові, що хоч така за нього пішла.
— Як же вона з ним, бідолашна, й живе? Він же й матні сам не розстібне.
— Якось та живе, якщо досі не кинула. Повернувшись, Хоменко не став домагатися хати:
поселилися в бездітної удови Василини. І за якісь кілька днів уся Тарасівка знала, що Хоменкова жіночка таки справді з-за вутла мішком прибита: мало того що окуляри носить, а ще й читає. І днює, й ночує з книжкою.
— І на хвильку книжку не випустить з рук,— розповідала удова.— їсть — і то книжку до носа... От побий мене грім, якщо я брешу!
— То вона, мо', не нашої і віри?
— А кат її зна!.. Тіки я теперечки уночі замикаюся: ще візьме ножа та приріже...
Однак минав час, а Василина лишалась живою. В селі трохи пригасла цікавість до незвичайної пари і все менше було охочих пройтися мимо двору та мов ненароком заглянути у вікна. Тим більше що й Савелій, посидівши щось із тиждень у хаті, прийшов до сільради: давайте роботу.
Там довго чухмарили потилиці, роздумуючи, куди б приткнути каліку. На клуб поставити? Так який із нього буде завідуючий, як він і замка сам не навісить?.. Сторожувати до крамниці? Теж не виходить. Там же який не є, а крам. Ану ж полізуть злодії — що Савелій робитиме? Наставлятиме куксу: "Стій, бо устрелю"?.. 1 Врешті Савелій сам підказав:
— А листоношею?
— Листоношею то мона було б... Тіки ж чи справитесь?
— Та якось уже справлюся.
Отак і став Хоменко листоношею.
Двічі на тиждень, в середу і суботу, до Хоролівки вирушала підвода. На підводі — бідони з вершками з-під сепаратора, попереду — їздовий, а поруч — Савелій із чорною порожньою сумкою через плече. Здадуть вершки, заїдуть на пошту, і вертається Савелій уже з набитою сумкою: і газети, й листи, а то, гляди, й посилка під боком.
На півдорозі до району — невеликий гайок. їздовий, коли їдуть ще в район, обов'язково туди заверне. Зупинить коней, одкупорить крайній бідон:
— А скуштуємо, що вони сюди наколотили! Прикладалися по черзі. Пили, скільки могли: дармове ж,
не куповане! Савелія спершу канудило, потім звикнув: випивав по літрязі. Морда стала біла, молочна, навіть на шиї, сухій та захарчованій, геть розгладилися зморшки, і чи то од вершків, чи з якоїсь іншої причини жінка Савелія, до цього бездітна, розв'язала враз пупа. По хлопчикові, по хлопчикові, та всіх здорових, нівроку, наче бичків. Ще одне не встигне одмахати в колисці ноженятами, а вже друге до маминої циці дереться.
Однак навіть діти не одірвали її од книжок. З дітьми більше поралася Василина, вона їх і мила, і годувала, вони вже й самі з усім бігли до неї, а не до рідної матері. Бо матір поки од книжок одірвеш, то і в штаненята накладеш. Та ще до тата, якого дуже любили: стрічали всім гуртом ще за двором. Вийде, бувало, Савелій надвір, сяде навпроти сонечка, а вони по ньому, як кошенята.
Повернувшись із району, Савелій розносив пошту наступного дня. Вставав рано-вранці, особливо в неділю. Ще й не світає, а він уже штурхає жінку, щоб помогла одягтися, і, сяк-так поївши, рушає селом. У двори не заходить: в останні роки в Тарасівці появилися собаки якогось заводу скаженого,— всі чорної масті і люті, як тигри. Так і цілять іклами в горло, а якщо не дістануть, то хоч за литку. Тих, смирніших та ласкавіших, перестріляли ще в тридцять п'ятому за наказом Твердохліба: підходимо впритул до соціалізму, а в соціалізмі ні замкам, ні собакам місця немає.
То ж якийсь час у селі було, як на кладовищі. Особливо вночі: вийдеш із хати, а* навкруг наче вимерло.
Невдовзі хтось із тарасівців, знудьгувавшись за живим голосом у дворі, дістав сучку: чорну як сажа і таку люту, що й сам попервах боявся підступатися до неї. Від сучки тієї й розповзлася нова порода по всьому селу. Навіть Твердохліб не витримав: привіз якось із району німецьку вівчарку, ростом із добре теля. Ще і вчену: мало газет не читає. То ж тепер, вважайте, біля кожної хати свій сторож, і Хоменко не заходить у двір, а гупає в хвіртку ногою. Лупає і сердито гука: