— Так, — призналася Дарка до гріха, бо не було куди крутити.
— А ваші батьки знають уже про це? — директор завісив одну брову високо над оком, а другу спустив низько так, що вони виглядали, як журавель коло криниці.
— Еге ж, — заговорив своїм голосочком румун, — чи батьки знають, як учениця поводиться тут супроти своїх зверхників?
— Так, — відповіла Дарка самовпевнено, нітрохи не задумуючись над тим, що говорить неправду. Десь під порогом свідомости блимнуло, що тим викрутом вона захищає не тільки себе, але й батьків.
— І, — витягнув директор шию, як кіт до шматка сала на шнурочку, — і що вони на це?
— Що тато й мама на це? — розв'язався румунові язик по-українськи, хоч здавалося, що він кожну нашу тверду шиплячу пильником надпилював.
— Говорили, що ти добре робиш? Наказували не вчитися румунської й не слухати професорів? Га? Може, ще раділи, що ти така велика патріотка, що з румунської двійку маєш?
Директора раптом задряпало щось в горлі, він закашляв і румун урвав. Наче перелякався, щоб директор не захлиснувся.
— Пан професор жартують… Я не думаю, що можуть бути такі батьки, які хвалили б дитину за те, що принесе до хати погану оцінку. Ким є ваш батько, Попович?
— Чи мама також учителька?
— Так, але мамця не вчить.
— Прошу дуже, — бідкався щиро директор, — і такий народний учитель з малою платнею стягується з усіх сил, щоб утримати дочку в гімназії, а ця дочка з вдячности за ці всі труди обрадовує батьків двійкою. Ну, і має батько чим тішитися! І що тут найсумніше! Ви, напевно, не розказали батькам, що самі ви бажали одержати таку оцінку. Я переглядав румунські задачі учениці. Є там одна щоправда "недостатньо", але можна було усно гарно відповісти і таки заробити собі на посередню оцінку. Але коли учениця зухвало, перед цілою класою заявляє, що з румунської мови може і двійку мати, тоді вже і сам Бог не може нічого порадити. І ще одно мене цікавить: я переглядав ваші оцінки з інших предметів і бачу, що Попович — розумна, здібна дівчина. Цікаво, хто підсунув вам такі думки, що румунська мова така маловартна, що з неї можна навіть двійку мати? Бо ж ви самі вже розумієте, що ми живемо в Румунії, є ми румунськими громадянами, і румунська мова в наших школах мусить бути найважливішим предметом. Отже, хто навів вас на цей фальшивий погляд щодо значення румунської мови? Прошу не боятися… я не витягну з цього наслідків! Я хочу тільки знати, хто це такий "розумний"? Отже… хто це говорив, Попович?
Дарці наче б піском в очі сипнув: дійсно, хто це говорив їй, від кого і де вона чула, що румунська мова без граматики і літератури? Хто?
— Учениця не може відразу пригадати собі… Це нічого… — директор оглядається за румуном, а той відразу розуміє, що він тут уже зайвий, і виходить до другої кімнати. Ще й двері зачиняє за собою.
— Прошу сідати, — говорить директор так ввічливо, що Дарка вмить розуміє: бідний директор! Він теж боїться перед цим румуном заговорити тепліше до своєї учениці.
— Прошу сідати, — просить ще раз директор. Дарці якось ніяково сідати перед ним, як перед рівним.
Хоч він і директор, а Дарка тільки учениця, хоч провина по Дарчиній стороні, та він забуває це все. Пам'ятає тільки, що вони обидвоє українці і розмовляють без свідків.
— А що то обіцяли вам батьки за гарне свідоцтво? — питається директор по-батьківськи.
М'який, лагідний тон цієї доброї людини відкриває перед Даркою всю глибину її негідного вчинку супроти батьків. Як сміла вона прийняти подарунки за гарне свідоцтво, коли так напевно, знала, що свідоцтво буде із двійкою? Її напружені, спрацьовані нерви не в силі довше опиратися. Щаслива, що знайшла когось, кому може довірити найболючіше місце у своєму серці, Дарка напівшепотом, напів із плачем признається:
— Прошу пана директора. Татко не знає, що я маю двійку… вони мені стільки подарунків накупили, що я не могла признатись. Але, прошу пана директора, я направду не винна за цю двійку.
— Так!? — порушується директор, аж стілець поскрипує під ним.
— То ви через те не мали відваги признатись батькам до поганої оцінки, щоб не робити їм прикрости? Так? Чи це аж так дуже боліло б батьків? Чи, може, ви боїтеся кари? — хоче все-все знати цей батько — не директор.
І Дарка признається у всьому:
— Мене ніколи дома не карають. Може, навіть не лаяли б мене за це. Тільки мамі було б дуже прикро… і татові.
Директорові робиться жаль Дарчиної мами:
— Гм, можна б ще направити лихо. Я міг би, може, ще якось впросити пана професора, щоб подарував вам таку невідповідну поведінку в класі… гм… А з самого предмету… чи ви з румунської усно добре підготована?
— Я все… все… кожний уступ, кожний віршик знаю, — дуже зраділа Дарка.
Дарка погодилася вже з цим і звикла до думки, як, зрештою, звикаємо до кожного нещастя, коли воно тягнеться довго, що це свідоцтво — останнє в її житті. Але тим упертіше проявляється таке близьке Дарчиній вдачі себелюбство, щоб мати це останнє свідоцтво "чисте". Свідоцтво, коли воно перестає бути перепусткою до вищої класи, піврічне свідоцтво — безвартісне. І це Дарчине останнє свідоцтво теж втратить свою фарбу, і для всіх буде важне тільки те, що Дарка не ходить більше до школи. Ніхто, може, й не спитає про оцінки її останнього свідоцтва. Це Дарка розуміє. А проте — це свідоцтво мусить бути без жодної двійки. Страх, смертельний, білий страх перед маминим докором, що Дарка, мамина дитина, обманула маму, спалює Дарку на вугілля.
Дарка знає і те (Господи, чого то вже не знаємо в тому віці!), що багато дітей оббріхує своїх батьків. Дарка, якби цього конче хотіла, могла б навіть із свого життя пригадати чимало таких випадків, коли то треба було… змалювати мамі трохи інакше ту чи іншу справу, як вона в дійсності була. Але перед самими народинами Славочки виринуло між мамою і Даркою щось таке, що замало сказати спаяло їх між собою — воно відкрило їм жили і змішало разом їхню кров. Є такі хвилини в житті людини, коли серце з серцем зливається так, мов крапля води з своїми посестрами. І в таку хвилину мама з Даркою присягнули собі одна одну ніколи в житті не обманювати. Ніколи-преніколи. І тому Дарка менше боїться смерти, ніж почути від мами: