Повістка
І
Не то що на наше село, а на цілу славну Буковину коли найшовся такий хороший парубок, як той Тодір Дугай, або краща дівчина, як тої старої удови Гребенихи дочка Олена, то я вже не хочу називатись своїм іменем, але брехачем. А що Тодірко з Оленочкою собі кохались — то своєю дорогою йде. Да як же їм і не кохатись, коли сусіди собі да ще й близькі були. А то сусідам лиш кохатись, бо так панотчик наш православний у церкві навчають. Чи як кажете?
Зрештою, як вони там кохалися,— чи дуже, чи так лиш,— не мені се розбирати. Але то знаю ретельно, що Тодірко з Оленою не могли якось удатись. Тодір був парубок тихонький, звичайний, щирий, ув одно лиш б думках да в гадках. Олена знов — дівчина жартовлива, обмівна, нестановита, як той метеличок вліті. Задуману зроду-віку ніхто її не бачив. Отакі се були коханки — Тодірко з Оленою.
* * *
А стара Гребениха багачка була: фудульна, обрахована, з масним язиком, як-то кажуть. Свічку до церкови не понесла, часточку не дала, мисочку не поклала, а проте лице своє перед людьми так знала обмити, що то! Вона все була "бідниця": у неї бджоли не роїли, ні корівки скороми не давали, ні з овечок вовниці не встригла,— вона зовсім "безталанна" була. А тут нищечком так і сміється з дурних людей, що її, було, жалують.
Лиш одна душа на світі мала у неї і ласку, й пошанівок: стара баба Ція, що зерном ворожила да в звіздах смотрила. І днюють, і ночують, було, вкупі, да по цілих ночах вистоять, порозплітані, в садку, лічачи да викликаючи ясні зорі. Ще й не вечоріло гаразд, а Ція сидить собі вже при каганці на печі да зерном розсуває; Гребениха коло неї.
— А що там паде, любко?
— Хіба я вам коли правду не сказала, зазулько? — каже ворожка.— У серці колач, на порозі колач, в хаті гість, а се у мене — старости, любко. Лиш осьде, з лівої руки,— трохи, жаль, але то нічого — минеться. А отсе — зять багатий, з-під сонця: і колач, і радость,— і борзо, бо плоту нема. Як не буде сеї осені весілля, то в лице мені наплюй!
— Се ж у мене ще дівчина молода,— каже Гребениха,— а мушу віддати, щоби вже того Дугаїшиного раз позбутись... Учепився, тітко, дівчини, як реп’ях кожуха,— ні суди боже!
— А дівчина ж? — питає ворожка.
— Дівчина й гадки не має. Я кажу до неї: "Коли хоч, то йди за Тодора,— я тобі не спираю". А вона: "Мамо,— каже,— коли ж бо він такий тихий! Я б, за ним бувши, знудилась".
— Любка моя! — рекла ворожка.
— А тут бесід по селу вже повно! — журиться Гребениха.— Знаєш, жоно добра, що я гадаю учинити?
— Кажіть, ластівочко!
— Хочу віддати свою Олену за Угринчукового Митра. Я вже й з старою зговорила...
— А відтак же?
— Завтра свататиме.
Се ворожці — вода на лотоки.
— Дай, боже, таке чути! — каже.— Я вже вам давно хотіла те казати, та не сміла. Я, любко, дуже несмілива зроду!..
— А що отсе тутки паде? — питає Гребениха, справивши пальцем на купочку зерна.
— Та отсе, кришечко... се — гріб. Але з лівої руки — то чужий... Да ще до того й бідний — ні мисочки коло него!
* * *
Доки ворожка ворожила — а надворі зорешливо да тихо. Нічого не чути, тілько Дністер гуде та соловейко свище. А в садку, під вишнею, що білим цвітом так і припала, стоїть Тодір з Оленою. Тодір плаче. Олена скубе вишневу квіточку в шматочки.
— Я згублюся,— каже Тодір.
— Який-бо ти незвичайний, Тодоре! — каже Олена,— Нащо собі такі гадки до серця приводити, коли я тебе люблю!
— Ув одно каже, що любить, а за другого йде! — дорік парубок гірко.
— Або так не буває,— каже Олена сміючись,— що хоч повінчані, а з другими кохаються?..
Тодір подивився пильно, покрутив головою та й пішов. Дівчині й "добраніч" не сказав.
— Іди, коли нерозумний! — промовила вдовина дочка згорда.
Махнула рукою та й пішла в хату.
II
У старої Гребенихи в хаті вінок плетуть да бояр збирають. А Тодор ходить собі понад Дністер та в сопілку грає. Грає, а дрібні сльози так ного й обливають! Заток сопілку за пояс та й заспівав:
Ой засвіти, місяченьку,
Да й ти, зоре ясна!
Ой в лузі, в лузі,
У лузі пшениця —
Там дівчина прекрасна!
Пшениченьку дожинає,
Все вгору та поглядає:
Ой чи високо,
Ой чи далеко
Сивий сокіл підлітає?
Літає ж він да літає,
В кватирочку зазирає:
"Ой сію руту,
Ой сію руту,-
Ой подай, душко, руку!"
"Рада ж би я ручку дати —
Не зволяє стара мати.
Ой взяла мати
Нелюба до хати —
Годі рученьку дати!"
"Ой відсунься, дівча любе,
Да відсунься від нелюба:
Зайду я з луга
Да заб'ю нелюба —
Да як того голуба!"
"Ой чи заб’єш, чи не заб'єш,
А серденьку тугу завдаш.
Сідай на коня,
Виїжджай із двора —
Ти не мій, я не твоя!"
...Ой їду ж я до Дунаю —
Да став же я да гадаю:
Ой гаю, гаю,
Ти, тихий Дунаю,-
Я тонути в тобі маю!
Да за марну причину —
За невірну дівчину!
Ой гаю, гаю,
Ти, тихий Дунаю,
Що я в тобі потопаю!..
Пішов домів. А дома молодший брат уже дожидає.
— А ви де були, бадічку?
— Проходжався; або що таке?
— Да нічо, бадічку; Олена приходила кликати вас у бояри.
Тодір нічого на се не відповів,— пішов у хату.
Стара Дугаїха сиділа за кроснами, ткала сукно. Да як поглянула на Тодора — аж човник з рук упав.
— Синку мій, а тобі що?
— А що ж би? — каже.— Нічого.
— Таже ти почорнів, як та головня!
— Так вам видиться, мамо,— я однакий.
Стара далі ткала, а син пішов у комору на весілля збиратись. Ще й братика молодшого покликав, щоб йому поміг.
* * *
За дві години Тодір був убраний, готовий. Черевики на нім брижовані, волоські; ногавиці білі; сорочка рантухова, золотим хірем да мирсою вишивана; пояс браний, боянський; за поясом ширинка; на шиї хустка шовкова; на голові кресаня — в самих павах да в Йорданах волоських, що на цілій Буковині такої, мабуть, не було.
Вийшов з комори. Кучерики русо-золоті, пишно зачесані, повились по головці, засіяли, мов золото. Він підійшов до ненечки своєї старої, став, дивився на неї довго, відтак поцілував її в долонь та й уклонився низенько.
— Ненько,— каже,— благословіть!
— А куди, синку,— питає стара,— на весілля?
— На весілля,— каже.
— Божа тебе мати благослови, душко! Да не барися дуже — я сама в хаті.
— Ба я, може, й забарюся, ненечко...
— Нічого, синку, нічого. Лиш не тужи так дуже. Не судилося, душко,— що ж робити?