Зате світлішають зірки,
і ніби з пам’яті роки,
і з неба падають частіше
в глибоку тишу ніщоти,
де ти ніщо, де ти – не ти…
* * *
Я вижити не обіцяю,
я умираю поступово,
як умирає наше слово,
хоч не говорить, що вмирає.
Коли ж підійде аж до краю,
то скаже вам біля хреста:
– Не хочу жити на устах,
де правди й совісті немає.
* * *
З кінця в кінець хиткого світу
мене заносить, хилита,
а за плечима слід мій вітер
моєю тінню заміта.
В паркан трухлявий, як літа,
упрусь – і падаю з парканом,
крилатим стаючи на мить,
і мерехтить в очах екраном,
піском пустелі мерехтить.
І я лечу лицем в багнюку,
і нікому подати руку,
і не звалить на крила ворону
оте знання, що пив по-чорному.
і став сліпим, сліпим, як день,
як пес, що, виючи, заплаче,
бо знає, що язик собачий
Його до місяця не доведе.
* * *
Було, було, чи, може, снилось?
Чи так було, як не було,
і тільки – Слава! – прокотилось
і, як тоді, до ніг лягло?..
Вчорашній день, і ми вчорашні,
вчорашнє море в черепашці
порожній порожньо шумить,
неначе зупинилась мить
така прекрасна і легка
в своїм польоті і падінні
і, ніби мумія листка,
тремтить на сивій павутині,
і їй ні заходу, ні сходу…
І знову з моря ждать погоди,
ту ж саму зв’язувати нить,
в’язать те ж саме Пенелопі
і довго дмухати на попіл,
допоки птиця не злетить.
* * *
Уночі зібрався я в дорогу
і почув у тиші голос з неба:
– Ти куди так рано і до кого?
– Я до тебе, Отче мій, до тебе…
– Зірку я твою не погасив,
і до мене інша є дорога…
– Отче мій, підкошуються ноги,
Отче мій, живу з останніх сил,
що не крок – провалююсь в біду
і боюсь, до Тебе не дійду…
– Не чекай поради і підмоги,
Йди! І дійдеш, –
Це твоя дорога…
* * *
Промерехтіли дні роями,
і ліс, як пам’ять, порідів,
і берег з тінню на воді
чорніє кинутим роялем.
Заплакав шиби листопад,
давно позаду літо бабине,
яке зігріло і побавило
і до весни приспало сад.
Поет із Музою говорить,
але без слів, уже без слів,
уже на мові осокора,
з яким учора говорив.
Про те, що холодно ночами,
що повертає на сльоту,
а після золота мовчання
впадаєш в чорну німоту.
* * *
Я прощаюся з вами і все вам прощаю
і простіть, якщо можете, також мені.
Я вам вдячний за все, і за чашечку чаю,
і за те, що ви зараз в моєму сні.
Я піду на світанні тихесенько тихо,
як у тапочках білих, як лист восени…
Я втомився вже так, як втомилась безвихідь,
стільки років чекаючи на вихідний.
Я вітчизні в любові у віршах не клявся
і не тягся з обіймами, як баобаб,
я на все це дививсь і дивлюсь, як на блядство
без баб…
Я дивлюсь на героя підсудної лави,
що грошвою у храмі свічки начина
і виходить у лаврах із нашої Лаври,
як дитина безгрішним і чистим сповна,
Як дивлюся сьогодні на шопінги, холдінги
і на світський бомонд із бандюг і повій…
Ох, як холодно, Господи, холодно, холодно,
Ти накрий мене снігом, морозом зігрій.
Вам спасибі за все. Відійду на світанні,
як і мають відходити з неба зірки.
Я в тумані світивсь і згорів у тумані
у туманні, як ми, і підленькі роки.
І, повірте мені, за душею у мене
лиш болячка душі, що боліла щодня…
Час прийшов над собою останні знамена,
Останні, зелені піднять.
* * *
Поет не там, де бенкетують,
не за столом, не при столі –
йому стілець запропонують
лише підвівши до петлі,
і скажуть – Стань-но на весь зріст! –
і не дозволять гонорове,
сказати вже останнє слово,
яке виношував сто літ.
Така вже доля у поетів, –
Живуть у лепеті і трепеті,
немов з повісткою на суд,
як вічно крайні, вічно треті,
ще й на душі, як на трепеті,
у кожного по сто Іуд.
Бубнять забуті, з-під завалу
в надії, може, в юнака
заллється соромом щока,
в яку держава цілувала.
* * *
Крона яблуні струмиться,
вся ранкова, світла вся,
і роса збігає з листя,
ніби молодість з лиця.
Світ розкритий, як обійми,
і нікого… Тишина.
Вже старенький рукомийник
облупився, як сосна,
як і дзеркало без рами,
до якого я приник,
ніби там і зараз мама
простяга мені рушник…
Притулю до хати спину
і відчую в ту хвилину,
як, важкою од вини,
до землі сповзає спина,
витираючи повільно
крейду отчої стіни.
* * *
Я видихнув душу у слово,
на волю її відпустив.
– Ось тобі рима – підкова
і вільному воля, прости.
А потім зустрів випадково
уже в столітті новім.
– Ну, як тобі, душе, у слові?
– Самотньо… як в тілі твоїм.
* * *
Клялись і каялись колись
і знов, покаявшись, клялись,
бо найсвятіші ідеали
усе життя своє шукали.
І, певне, їхнього величчя
не стисне дзеркала обруч,
в якім вдоволене обличчя
поголені нашвидкоруч.
Лист до запитання
Як я писав, ніхто не зможе,
я вам писав всю ніч вночі, –
і догоріли три свічі,
і догоріла іскра Божа.
Я вам писав аж до світання
в глухі часи,
в голодний піст.
Чому ж мій лист до запитання
лежить на пошті триста літ?
Уже і я німим поетом
своє відлежав і воскрес,
і марка стала раритетом
і вартістю, як мерседес,
а лист лежить на тій же пошті,
і ви не кличете у гості.
Ну, зачекайте, прийде день
і я таку посію паніку,
коли з’явлюсь гранітним пам’ятником
і прогуду до вас гранітом:
– А квіти де?..
Не бачу квітів…
* * *
Рикошет
Вони стріляли в олігарха,
мені не жаль такого птаха,
мені аж радісно стає,
коли такого хтось уб’є.
І я сказав би: врешті-решт.
Є справедливість в цьому світі,
коли б, коли б не рикошет –
і прямо в серце друга Віті.
І що поробиш? Куля-дура
та ще й невчасна, як жона,
коли за чаркою вина
сидиш розслабившись у друга.