* * *
Час надійшов мовчати...
Тут мої батько, мати...
Ромашки і деревій –
ними цвітуть могили,
що душу мою відпустили:
– Іди до живих, живий...
Сяду на сірий камінь,
до квітів торкнусь руками,
а серце щемить, щемить...
Якби ви побачили, мамо,
який деревій над вами
в ранковій росі стоїть!
Що вам сказати маю?
Рідні мої, не знаю,
тут біля самого краю,
краю чого? – не знаю...
Що це кінець? Початок?
Час надійшов мовчати.
Час надійшов у камені
побачити риси мамині,
взявши в долоню глину,
почути глиняне: сину.
Боже, як у вікні
світиться хрест мені,
ніби додому вертаю,
як і тоді, давно,
а в хаті дверей немає,
лиш непогасне вікно,
і в ньому батьки безсонні.
І я перед цим хрестом,
неначе у шибу, чолом
уткнусь у свої долоні,
і все, що було давно,
побачу, як у вікно...
Час надійшов мовчати.
Стали ви степом, тату,
стали ви степом, мамо,
і ваше вікно без рами.
І світить мені ночами
ваш непогасний хрест.
* * *
Оце і є осіння воля.
Усе збулось. І навіть Доля
тебе звільнила назавжди.
Ідеш, не знаючи куди,
хоч і втомився від ходи.
Як подарунок – тиха днина,
уся просвітлена, легка,
суха, як зарості ожини,
де від колишнього мотка
звиса обривок павутини.
І ні дороги, ні стежини...
Грибів нема. І кошик зайвий.
І шерхне у ярку струмок,
де багряніючи вмерзає
у власну тінь свою листок.
* * *
Володимиру Базилевському
Це осінь, друже, тиха, як вина,
з печаллю, з гіркотою, із вином,
після якого, ніби з двійником
говориш із собою допізна.
Це осінь, друже, царство тишини,
де воїном забутої війни
дрімає дуб навстоячки при збруї,
і вже не відчуває і не чує,
як випадають з патронташа кулі
і як риплять від старості гілки,
адже вві сні йому кують зозулі,
ще молодому, молоді роки.
Це осінь, друже, це вже осінь
у голосі твоєму, на покосі,
на всьому, що зробити не вдалося.
Вона з туману веслами скрипить,
і вже верба стоїть простоволоса,
як та душа на березі, стоїть.
Палахкотить листок серед гілок,
тримає павутина той листок,
що рветься сам за іншими летіти
від самоти і вже чужого світу.
Це осінь, друже, це останній строк,
коли в руках, де грілася синиця,
лиш яблуко, в якому чорним птицям
уже у теплих гніздах не сидиться,
не терпиться пуститись в переліт
під інше небо у незнаний світ.
І вже ножем торкається рука
до яблука, як сонце золотого,
і чорних птиць на волю випуска,
на волю вітру, як рука, сліпого.
Це осінь, друже, втомлена гонитва
за світом, що з тобою спалахне –
і тільки дим у небо, як молитва,
в якій уже ні слова про земне.
* * *
Течія поплавок підганяє
під обрив, де межа небокраю
палахкоче багрянцем листка,
і за літом, що тихо спливає,
осідлавши мого поплавка,
синя бабка, наїзниця наче,
напівсонною скаче і скаче...
Вже пора риболовлю згортати, –
золотої мені не спіймати,
а срібляста уже у садку.
Але жаль мені бабку зганяти,
що сидить на моїм поплавку,
а її течія підганяє
під обрив до межі небокраю.
* * *
Погожі дні... Та вже осінні...
Тремтить береза при Десні,
себе побачивши на плині
в зім’ятім хвилею вбранні.
А вітер з присвистом від неї
біжить пройдисвітом Енеєм,
і зірваним вогнем листка
палахкотить його щока.
* * *
І сам я старий, як осінь,
і пам’ять моя стара:
у тріщинах, мов кора,
як крона – простоволоса.
Розвіяв незримий вітер,
розмив поосінній дощ
і теплу весну, і літо,
і щось... призабуте щось,
що, мабуть, не пригадати –
забулося назавжди.
Німими чорніють дати,
чорніють німі сади.
І від прожитих весен –
лиш музика чарівна,
що ніби з вікна небесного
з відчиненого вікна, –
і плаче душа розкута,
і крапає березіль,
і назавжди забуте
проявляється у сльозі.
* * *
Далеко до ранкової зорі.
І друг мій спить, і вогнище дрімає,
і тужно тягнуть пісню комарі,
якій, здається, ні кінця, ні краю.
То спалахне іскринка у золі,
то знову зірка – голкою у сіно.
У небі тихо, тихо на землі,
і на душі від тиші неспокійно.
Вербова тінь у плинній глибині
тремтить і сліпо тягнеться в безкрає,
і друг так тяжко стогне уві сні,
якого вранці навіть не згадає.
* * *
У грудях щемить і не знаю, від чого,
від болю свого, чи від болю чужого,
чи, може, тому, що за річкою тонко
хтось пісню виводить, як в юності
коника
виводять у степ на широку дорогу,
де кінний і піший не знайде нічого,
крім болю свого та крім болю чужого.
* * *
Ті ж самі солов’ї і ті ж надії.
Твоїм ім’ям хтось іншу назива
і їй мої повторює слова,
і світ старий минулим молодіє
і в радості минуле забува.
Цвіте бузок під хатою так само,
і пам’ять відчиня віконні рами
зі скрипом заржавілим – і вона,
гілки бузку розсунувши руками,до мене випливає із вікна.
І ніби не змінилося нічого:
і зайчик, що стрибав біля порогу,
на підвіконні спить, як на горбку,
і тільки руку простягни до нього,
як вискочить з годинника старого
стара зозуля із своїм "ку-ку".
* * *
Під лісом, де коса гуляла,
стіжками горбиться галява.
Душа оголена, як віть.
В отаві листя шерхотить,
і заповзає шурхіт в нори
з окрайцем тіні осокора.
Світ порожніє, як долоні.
І день сплива, мов по соломі
спливає... І не тільки день.
І відчуваєш – щось іде
без оповідки "йду на ви",
і на ожину безневинна
уже з чиєїсь голови
упала срібна волосина.
Але не ойкнула луна,
немов не сталося нічого,
і розмиває далина
дорогу тиху, як до Бога.