Волого чорніє
знайома дорога,
яку не пройти,
не спіткнувшись об спогад.
То ясен старий,
то гніздо між гілок,
то друга вікно
уповільнюють крок,
то знов перехожий
мене оклика,
в якому свого
впізнаю двійника,
з ним поруч сміється
русяве дівча, –
і сонячні бісики
стрибом в очах,
і плаття легке,
невагоме для вітру,
що разом зі мною
поторсував хвіртку
і сипав горошком
таким солов’їним
у травні далекім
вечором синім...
Все глибшає осінь.
Все глибшає тиша,
а думка снується
про ранок мудріший,
про час, у якому
сади молоді
в чеканні того,
що спливло по воді.
* * *
Тихо-тихо ллється музика,
і не терпиться душі,
та розв’язувати вузлика
сива пам’ять не спішить.
Чи не знає, що у ньому,
чи злякалася й сама, –
може, в вузлику старому
нічогісінько нема.
Може, сховане у вузлику
і не варто ворушить?
Тихо-тихо ллється музика,
і не терпиться душі.
* * *
Дінець, туманіючи,
пісню несе,
яка ні про що,
ні про що
і про все.
А звідки та пісня,
як плач Ярославни,
з якого Путивля пливе крізь тумани?
У відповідь хвиля губою плямкне
та рінь перекотить із ямки в ямку,
та клен зашерхоче так само, як рінь,
та ще на листок порідішає тінь.
Дінець, туманіючи,
пісню несе,
яка ні про що,
ні про що
і про все:
про долю жіночу,
про листя на плині,
де побачили очі,
що вони вже не сині...
* * *
Під кроною
навкіс
пробірка проміння,
де праху земного святкове роїння,
як бал безтілесності,
світла і тіні, –
це все, що від літа лишилося нині,
це все, що невдовзі лишиться від нас...
Та як до дітей,
усміхається час,
і сонячним зайчиком
сонячна мить
по стежці з окрайчиком щастя біжить.
* * *
Здається, ні гонитви,
ні облави, і вже на ситій пенсії стрільці,
але в очах то хлопчики криваві,
то листя спалахне, як прапорці.
І що не день прозорішає крона,
і скоро вже під наглядом сорок
за вміння говорити красномовно
мовчання відбуватиме садок.
І краще вже не буде, ніж тепер,
хіба що після чарки з гіркотою
та, може, після дощика в четвер,
що прошумить і пройде стороною.
* * *
Дощ пройшов...
Сьогодні вже четвер.
Все, що залишилось –
це тепер.
Пробігає мимо електричка,
хтось на тебе дивиться з вікна, –
і протяжна туга залізнична
тягнеться, мов колія стальна.
Червоніє листя у воді,
наче під водою стало тихо.
І читаєш розклад поїздів,
знаючи, що твій давно поїхав.
Можна ще пройтися по вокзалу,
де вітри афішу розірвали,
де найголовніше не сказали,
хоч суфлером шепотів листок.
Що ж тепер?
Пора на посошок...
Потім на коня...
І – поминай як звали.
* * *
Адріатика
Джуро Відмаровичу
Я про тебе запитував Джуро
Відмаровича*,
переклав я про тебе десятки рядків,
ти в уяві моїй голубіла, як марево,
ти біліла вітрилами кораблів.
І Дубровник білів, ніби день Великодній,
як білів за Марулича**,
як біліє сьогодні
десь далеко, на іншім краєчку землі,
де не знайдуть причалу мої кораблі.
Ще тягнуся до тебе вечірньою тінню,
хоч уже листопад і в очах мерехтить,
і над садом летить павутина осіння,
із клубка Аріадни обірвана нить.
Прощавай, Адріатико. Ти – тільки мрія,
що змарніла з роками і зникла. Амінь.
Та звернусь, як Марулич, до діви Марії,
і в очах її бачу твою голубінь.
* – Джуро Відмарович – хорватський поет, перекладач на хорватську мову багатьох творів українських поетів і прозаїків.
** – Марулич Марко(1450-1524) – один з найвидатніших хорватських поетів епохи Відродження, автор популярного вірша-молитви "Діві Марії".
* * *
На перекаті така молода
біжить,
оголивши коліна,
вода,
збіга, сміючись,
і збиваючи піну,
і струнко поодаль
стоїть очерет,
і стежить
крізь марлю віконця намет,
як ти урочисто
виходиш із плину.
Повільно, повільно
ростеш над Дінцем.
І зараз,
торкнувшись до суші стопами,
волосся вологе
розсунеш руками
і явиш
усміхнене в краплях лице.
* * *
Пора приготуватися до ночі.
Притихло на вербі гніздо сороче
таке незграбне, ніби неохоче,
між балачками зліплене з гілок
і наспіх, як не тільки у сорок.
Кипить вода, дочищена густірка.
А до багаття підступа пітьма
і погляд мій у небо підійма,
де ніби із роси вечірня зірка.
А поруч місяченько хвалькуватий
сріблиться нетерпінням проявить
характер свій, що ніби в козеняти,
прорізуючись ріжками, свербить.
І вже на запах юшки в казані
мій побратим навстоячки в човні,
шукаючи очима наш намет,
одним веслом гребе крізь очерет.
І мов тоді... у незабутнім колі...
вечеряєм, пригадуєм поволі,
як сазанів ловили золотих,
і як згинали вудлища соми...
і чарку підіймаємо за тих,
які уже не вигребуть з пітьми.
Собі під ніс бубнить забутий чайник,
і пес Дружок викочує гарчання
на кажана, що низько проліта,
на метушню сусіда біля кленів,
де, слабнучи, обшукує ліхтар
хапку і ненаситну темінь.
* * *
На тім суді... На тім суді,
ні прокурора, ні судді,
лише у пам’яті твоє
життя прожите постає.
Сльоза збігає по щоці...
І кожна мить такого суду
важка, як камінь у руці,
що міг би кинути в Іуду.
* * *
Не тільки по губі,
між пальцями – текло,
збігало і зникало крадькома,
воно в тобі,
і ти, мов джерело,
де материнська береже пітьма
все, що було,
наповнило ущерть
тебе, що жив господарем і гостем, –
і прийде час,
і списом гострим
тебе, як джерело,
відчинить смерть.
* * *