А в небі така блакить!
І марево степом плине.
Як соняшник, день стоїть
в мареві по коліна.
За хвилями хвилі сині,
хоч кораблик майструй дитині
і човен собі ладнай,
націлившись за Дунай.
Хоч там, у краї чужім,
такі ж, як і тут, міражі,
так само цвіте лопух
і гнізда беззахисні у степу,
так само кури під тинном
гребуться біля дороги,
і жайвір над вічним плином
співа під вікном у Бога.
Шумлять над Дінцем дуби
як за Ігоревої доби,
і хмара пливе багряна.
І, ніби рядком Корана,
над невірними грім гримить.
Темніє. І дощ шумить,
як військо, що за горбами
поспішає напитись з Дону.
І, змилувавшись над нами,
Господь відчиняє рами
і протягами озону
провітрює димний степ,
де вишня гільцем цвіте.
І зібралося на весілля
в їдальні все доокілля.
Сидять, як зуб біля зуба,
молоді прометеї і сонцеруби.
І, ніби на "дошці пошани",
на почесних місцях – ветерани.
В костюмах, в поважній позі,
при медалях і... силікозі.
Парторг молодим вручив
від квартири нової ключі.
І подруги прошепотіли:
– Це ж треба – так пощастило!
І Марусі стало незручно.
А доля все посміхалась
і ніби
на інший
палець
приміряла її обручку...
Як новенька у небі зірка.
Аж до зірки лунає "гірко"!
І скриплять на копрі колеса,
неначе в царство небесне
до пролетарського раю
історія підіймає, –
і безугавно, вперто
за вагонеткою вагонетка,
вискиглюючи покору,
териконом повзе угору,
де звалює грім породи,
що видовбав "цар" природи
і підкорив нарешті
все, що міг підкорить...
Як тиша на очереті,
шахтарське селище спить.
І шерхотять листки,
і кожен – на всі боки,
і кожен з усіх боків
ловить шурхіт листків.
Спалахнули шиби осінні,
заворушилися на траві
і піднялися тіні,
як волосся на голові.
Стежками і навпрошки
до шахти біжать жінки –
не піднялася зміна,
на шахті вночі обвал...
І кожна чиясь дружина
а, може, уже вдова
на розгубленого парторга
дивиться, як на Бога,
і кожна з останніх сил
просить: "Господи, пронеси
наповнену чашу мимо"...
Та не Бог стоїть перед ними.
Байдуже годинник стука.
І зараз...
зараз...
немов з гори
Маруся впаде на руки
молоденької медсестри.
Загиблим – царство небесне.
На могилах – огарки свіч.
Над копром стугонять колеса,
Крутяться день і ніч.
Так з віку у вік щоденно
крутилися веретена
і в безпросвітні ночі
ткали руки жіночі
оту нерозривну нить,
на якій колиска висить,
не обриваючись по сьогодні.
Все у руках Господніх.
І Маруся своє відплакала
до сльози у полин-траву.
І забули всі удову.
А над тире між датами,
що на хресті чорніють,
ніби інше ім’я –
Марія.
Дивлюсь на її лице
і проступа з туману
в дитячій руці гільце,
що, як іній, на гілці тане...
На все твоя, Боже, милість.
У пам’яті залишилось
не все, що було, збулось,
над спогадами моїми
як музика – щось незримее
і навіть не назване щось.
Тьмяніють знайомих лиця,
події переплелися,
і всі голоси злилися
у хорі, в якім не тісно,
хоч кожен своє співає,
і кожному добре в пісні,
як там, де його немає.
І наче на браму раю
оглядаюся я назад –
і наплива сльоза,
напливає та не проллється –
повертається знов до серця
солоною, як була...
Забіліла, як сіль ковила,
надриваючись, стогне траса,
удень і вночі шумить.
І в часу немає часу
зупинитися хоч на мить.
Териконом так само вперто
за вагонеткою вагонетка,
вискиглюючи покору,
тягне породу вгору,
і тліє так само сірка,
і п’ятикутна зірка
на тім же копрі не меркне,
і той же смог і туман.
І ні нової Америки,
ні України іще нема.
Від хмар велетенські тіні
пливуть по траві осінній
і вісниками без вісті
зникають в степу імлистім.
* * *
Іще твій сон біля вікон
і ти, як сон, який нізвідки,
усміхнений, як був вві сні,
тому що сонце у вікні
промінням зігріва повіки,
ледь-ледь торкаючись чола,
і золота кружля бджола,
яку ти бачиш крізь повіки.
І не розплющуєш повік,
аби цей сон, як сон, не зник.
Та і не хочеться у світ,
де, знаєш, не працює ліфт
і знову – через чорний хід
по сходинках, де п’ють дебіли,
де йде у темряві свіча,
бо вже давно перегоріла
лампочка Ілліча,
а кожне, що у двір, вікно
замурувала, теж давно,
і до наступного потопу
міцна робочого рука,
тож і не видно ні Європи,
ні сходинок, ні смітника,
який усюди під ногами,
і ми вітаємось лобами
та так, що іскра Ілліча
засвічує вогонь в очах
і в "ліхтарях" на наших ликах...
Та на розплющених повіках,
що розімліли від тепла,
та ж сама топчеться бджола,
щось намагається знайти
у чашах, повних гіркоти.
Думки літають навмання,
як ще до яблука і до знання,
до хліба нашого гіркого,
що ми ж і сіємо, і жнем,
і "даждь нам.." просимо у Бога,
та з рук диявола берем
ще й кланяємось без кінця,
жахаючись свого лиця,
в яке плює не тільки час.
І туманіє в нашім полі,
де є свобода, та без волі,
і воля є, та не для нас.
Оце лише і вільна мить!
Літай, допоки сонна доля,
допоки ще в дорозі вість
із Дикого твойого поля.
Літай над темінню, над виром,
який затягує на дно,
де всім, хто не міняє шкіри,
її здирають все одно.
Літай, допоки ти не плоть,
не здобич здирників і тліну,
а тільки те, що твій Господь
вдихнув довірливо у глину.