Пройшов я Києвом по вулицях,
Кричав на всю свою біду:
– Е-гей, озвіться, хто не скурився,
і я вам в ноги упаду.
Та до таких не дійдеш пішки…
Мене ж почули нагорі
і, гади, виселили з діжки,
де я сидів при ліхтарі.
Гей, семафор! Давай дорогу
і підкажи товаришам,
що ця розлука ненадовго,
ми всі зустрінемося там
і всі, як лицарі без страху,
назвем вітчизною Глеваху.
* * *
Золоте колесо
Лежиш беззахисна, оголена,
а над тобою сон легкий,
і я підклав тобі під голову
всі п’ять подушечок руки.
Навпроти класиків полиця,
де пил у променях іскриться,
як золотий живий пилок
тих почуттів і тих думок,
яким у книгах травень сниться.
Струмиться вічність, як вода.
З полиці, мружачись від сонця,
Шекспір на тебе погляда
Ревнивим поглядом веронця.
А за вікном весна сплива,
берези крони ожива
і промені, як спиці колються,
якими білка вишива
себе у золотому колесі.
По тобі і по мені
Настіж ворота твої Золоті,
а де вартові при мечі, при щиті?
– Не той тепер час
і хозари не ті.
– Де стіна огорожі, що висока була?
– За тріскучим морозом
по дрова пішла.
– Де той щит золотий, ну, хоча б для народу?
– На воротях Цар-граду,
на воротях Цар-граду!
– А булатні мечі, ну, бодай хоч один?
– Не кричи… помовчи…
бо розбудиш полин…
– А чому це наш Київ натужно тремтить,
ніби хоче злетіти
й ніяк не злетить,
а навколо бедлам?
– А тому, що висить
на липучці реклам.
Що ж увінчує тих, чия слава вмира?
– Тільки Лиса гора,
тільки Лиса гора.
А по кому цей подзвін спада в тишині?
– По тобі і мені,
по тобі і мені.
* * *
Колодязь
У тім колодязі щось вічне,
що не пізнаю, не збагну,
в його небесну глибину
погляне – і погасне свічка.
І навіть сонце не підозрює,
яка вода у тім колодязі,
такім глибокім, як біда –
лиш доторкнись – і серце терпне, –
туди лиш зірка загляда
колюча, як до неї терни.
* * *
Вже стільки літ, і стільки зим
я піднімаюся, як дим,
і над собою ледве зримим
стою, як пам’ятник із диму.
Вже стільки літ, і стільки зим
я піднімаюся, як дим,
і самотію над земним,
тримаю зірку, як свічу,
і сам себе уже не чую,
і сам собі телефоную,
собі у відповідь мовчу.
Вже стільки літ, і стільки зим
я піднімаюся, як дим,
що разом з іменем моїм,
з моєю долею земною
розтане хмаркою легкою.
* * *
Щоб не було нестерпно-гірко,
візьму і, схожу на зорю,
я із колгоспниці-горілки
криваву Мері сотворю.
Перехилю останню сотку
я за поезію високу,
яка б дійшла і до жирафи,
і за поетів молодих,
за вірну Музу біля них,
допоки шляк її не трафив.
Підійдуть друзі із привітом,
Питво оцінять вогняне,
як з новим роком,
з новим світом
поздоровлятимуть мене.
І доки знімуть з мене мірку
і виставлять таким, як є,
на тому світі в чорнім списку
ім’я засвітиться моє.
І проведуть мене в дорогу,
де поламає дідько ногу,
і, певне, я зламати б міг,
але земля втекла з-під ніг.
* * *
Через ворота Золоті,
які в Парижі снились Анні,
пройшли пророки і святі
і розчинилися в тумані.
Хтось оглядався в безнадії
і сам до себе промовляв:
– Який прекрасний, Боже, Київ,
якщо дивитися здаля,
якщо не бачити, не знати
отих рабів, тієї знаті
з тупими рисами облич,
не чути чужинецьку річ,
не помічати чорну тінь,
де заохочений юрбою
стоїть на задніх тільки кінь
без вершника із булавою.
* * *
Поети вижити могли б,
якби були з родини чайок.
Який гіркий в поета хліб,
Та ще й його не вистачає.
Не вистачає ще й зело,
хоч не міняє стрій кирилиця,
рука тримаючи стило
для подаяння не розкриється.
Живу сльозою на щоці.
Все перекрили, заступили…
Та пропустіть хоч до могили,
залиште хоч перо в руці.
Невже дописувать мені
На дошці нігтем у труні?!
* * *
Усе спливло водою, димом,
і молодість, неначе мимо,
як за водою, за очима,
і, як зоря, уже не зійде.
Стоять порожні двійко відер,
висить коромисло горбате,
садок вишневий коло хати
хрущами спогадів гуде…
А де?.. А де?..
Ніхто не їде і не йде.
Подаленів пташиний клекіт, –
і стало все таким далеким,
неначе пісня, піднялося,
майнуло тінню по воді, —
і, як вдова, чорніє осінь
із порожнечею в гнізді.
І, не встигаючи за часом,
гримить і стогне чорна траса,
де на асфальтовому плині
на перевернутій машині
димлять і крутяться колеса,
і хтось волає, як Телесик:
– Візьміть мене…
– Куди? До кого?
– У небо, гусоньки,
до Бога…
І скрипка вивільно, повільно,
як направля її смичок,
на сиві-сивій павутині
витягує у небо синє
вогнем охоплений листок.
* * *
Ще одне замкнулось коло,
потемнішало навколо,
і, поглянувши на світ,
ворон каркнув перед сном
і на все махнув крилом
з висоти прожитих літ.
Гривня випала остання,
закотилась в небуло.
Загадав би я бажання,
тільки ж небо затягло.
Совість мокне за дверима,
чи впускати, а чи ні? –
я не знаю, як мені
пережити з нею зиму.
Може, краще спати, спати,
не згинаючи колін?..
Хай присплять мене лопати
співом з чотирьох сторін.
* * *
Живеш горбатим, як закон,
живеш, підбріхуючи в тон,
і брешеш навіть без потреби
останню правду, як патрон,
приберігаючи для себе,
і думаєш: – Коли і де?
А раптом – зрикошетить правда, –
і зовсім юний упаде
на перший сніг з тобою рядом?..
І вже немає в пляшці зілля,
що рятувало на похмілля.
Останню, ніби перед Богом,
краплину вичавиш з нічого…
А завтра що?
А завтра з чого?