14
Ігор гадав: це безсоння від ковдри, під якою раніше мулявсь безногий Микола, — при стіні сопів, схрестивши товсті руки на грудях, режисер Тарас, на прізвисько інспектор відьом, єдиний в закритій палаті чоловік, що забалакував про мистецтво і з лікарем вітався бадьорим кивком голови, аж чуб сліпив очі: прошу вас у мою домовину!
дуже хропіння відлунювалося ліжками, звідки виписали принудчика Папулю, беззубого гоміка Самурая, генеральського сина Михайла і шабашника Василя, котрий погорів на молдавському вині, і Конопляного, що залетів на обстеження з білою гарячкою; та хіба впам’ятаєш усіх, стільки люду здиміло, відколи дружина Анна по намові самців зіпхнула на примусові ліки; дав драпака з київської психушки, піймали в світах, отуто гибій, — однораз, малюючи стінгазету в ординаторській, однаково, як колись підмальовував палички з’їздів на плакатах, був свідком прийому хворого; "диякон? за українську церкву душа болить? вірші читаєте? перепади настроїв? тривоги безпідставні є?" — допитував лікар, вдовольняючи свою постійну підозру шизофренії, симптомами якої вважав завищену самооцінку, дивакуватість, відмежованість, манірність, розгубленість, втому, екзальтацію, образливість, грубіянство, нечупарність, надмірний інтерес до філософії; світку мій! — зойкнув тоді художник, підгледівши історії хвороб по залишених на столі картках, дослухаючись до кроків і кольоровим пальцем гортаючи нові справи: при м’якій паранойї на перший план виступає загострене почуття справедливості, прямолінійність та фанатична впертість, поєднана з боротьбою за правду (кверулянтні тенденції), тоді здригнувся від скреготу тригранної відмички і порадів; "однопалатники мають характеристики незгірші від конгресменських"; що лікар завів лівицю за спинку крісла, а правою знов на друкарській машинці строчить повідомлення до прокуратури: Такийтенко Такийт Такийтович перебуває на обліку в психдиспансері, отже, є недоцільними відповіді на скарги про перебільшення влади медперсоналом і органами внутрішніх справ, які залучають на комісію, — скептицизм лікаря смердів ферезолом і коштував "есту" для Ігоря, коли забалакав про несправедливість розголошення таємниці: провали пам’яті заповнював дим "примини", анекдоти і мишача шкработня ложок об алюмінієві тарілки з манкою;
струм позбавляв дитинства в червоноцегляному будиночку на відшибі при залізниці: залізна течія рвала сонячне грайво снів, третій крик півня на сливці, ґвалт вороння на посадкових ялинах, гризню за охлап собак на відкосі й падіння голуба з розсіченим об дроти крилом, яке усмоктував вогняний вихор поїзда — від струсу в керамічному оленеві бриніли копійки і видзвонювали шприци в сталевій коробці, з якою мама, ладнаючись до хворих, боронила задивлятись на смертоносні шляхи, прив’язувала довгим плащовим поясом до скрині; звідти бачив: однолітки під посадкою розгрібають брухт і ловлять білими каптуриками джмелів; сірником обпаливши жало, рвуть черевце з капкою меду; потім від районної бази на смітник відтарахторили ящики розплавлених цукерок і дітлашня в лісосмузі викопала землянку для спрату обліплених осами скарбів, котрі за здоров живеш розтягували самогонщики і шматували стрілочники в жовтих жилетах; отож гуртик за гуртиком, діти, запиваючи їдло, тупцяли біля колодязя, обірвали відро і згодом на лопухові принесли добренний, делікатно обгризений плескач шоколаду, позлітки, варення, піску, мурах, тирси: липучий піт сох на розчухмарених животах, і хлопці просили сироватки, боячись, що без вологи злипнуться киші, скільки ж лагомин пропаде! Ігор на прив’язі бавився поляресом і бачив в’язке над загидженими шпалами марево, вдихав нафталінову недоторканість скрині, запах свяченої верби й дьогтю на поличці прискринку, бачив одутлих, покусаних осами замурз, що прямували повз вікна на ставок, звичайнісіньку калюжу біля качатника: наполоханий клекіт обривався за іржанням юрби, котра, розмахуючи сорочками, збігала з пагорба, наввипередки гребла в коритах і норцювала в гірчичну від водяних бліх каламуть, щоб скубнути за лапи двійко качок під сітчатою загорожею, нахлебатись води, під дикою грушею розстелити манаття й пекти в дурня; літечком після роботи батько клав на порозі свою кирзову з жовтими прапорцями сумку, однаково легку, як і виморені спекотою сумніви старого, що в пуделку з буркуном розтирав тютюнець, ловко пахтів козячою ніжкою, на блакитній фанері хлівчика малював лебедів, зайця з обвислим вухом, кота в червоних чоботях на пеньку, мураху з сопілкою на мухоморі, затим і хату розфарбив кольорами дитячої туги, матуся в літній кухні крутила ручку сепаратора і навіжено за станцією пагутькав паровоз, ціле кладовище яких простягнулось на випадок війни, — світ необкраденого дитинства здавався м’яким пухнастим теплом, коли на новій квартирі, ближче до лісу, струмка й шкірзаводу, мати відв’язувала від скрині, йшла чергувати в лікарню, повз безверхий ще будинок машини тарахтарили стоси ондатрових шкур, чиї зривки вітрисько розкидав по дорозі вперемішку з кролячими хвостами, по яких, стрибаючи з латки на латку, найлюбіше малому збігалось до потічка і земля обітована до води зігрівала ледь згоєні від стерняків підошви, серед гарячого пилу відчуження народжувала художника в літо, коли спалили той плащовий зашморг, ту шлею з вічної гарби достатку, дозволили бігти до дітей, а хлопчина вподобав підстрибом, повз стадіон і сільклуб з обірваною віконницею, по білому прослідку гнати до синьокрилих бабок на качалках рогози, мріючи на папері воскресити кожну пам’ятну мить, доки не вигасла чиста теплінь розгублених шкірок, що долонями підносили над обоччям, доки мама викопувала квіти на зиму й обтрушувала землю на цибульках гладіолусів, чіпляла торбинку до белька над піччю і хризантеми пересаджувала в стару каструлю, ув’язувала кущ до патика, верхів’я кропиви пролізло між соснових штахет, зелено спалахувала роса на барвінкові, світлотінь хризантем надсвічувала сльозу на цегляній щоці, павутину на рукаві плаття, коли з чайника поливала квітковий сніп, а батько з пристанційного буфету приносив літрову баночку пива, зроду не погладивши сина по голові, мати ж, заклопотана щоденним співчуттям до чужих згасань (сільські лікарні придатні тільки для смерті), здавалось, виснажливими буднями й клопотами по господарству задобрювала неминучі синові шляхи, а Ігореві любо втікати було за подвір’я: зелені стрибунці прикипіли до креозоту на шпалах і кілометрово за колючкою простягнувсь паровозний цвинтар, "нє влє-зай-тє уб-йот", — по складах прочитували діти під черепом із двома кістками: той більмуватий погляд порожнечі, ті сатанинсько чекальні сталеві легіони, та погрозлива німота обіч жаского протягу пасажирських вагонів, що шарпали свитки без однісінького ґудзика, та лиховісна смола на задраєних паровозних вікнах упам’яталась назавжди: мертвотно пах солідол на сталевих суглобах, від чорного холоду кам’яніли долоні; врешті сторожиха обривала гру в схованки під колесами, й уклінно на вигорілій від мастил траві він присягався забути стежку до паровозів, де рветься об колючий дріт одіж, давав слово болотяними шибалками на прутику не пуляти по стрімких фіранках поїздів, де місячно сходили етикетки лимонаду, не залазити в пожежний бак з одвільглим піском, не приносити з людського цвинтаря крашанки, випадковими дарами вдовольняючи залізо, що волає вночі, коли батько обкатують паровози, — і битих, цькованих собачам п’яненької сторожихи, на кличку Побєда, хлопців зманювала безживна місцина, і дорослий художник зрозумів, що кликала туди лиха мовчанка, яка, боронь, доле, відхрипнувши від давкого стогону, озветься всіма підголосками сурм позосталих і вістуватиме початок кінця.