Один батюшка, оптом закупивши ікони, пригостив липовим чаєм, уважно вислухав, поправив на квітчастій блузі хреста, "терплячого ангела-хранителя маєш, хоч, дияконом візьму? — миром хату зіпнемо", він заплакав, "невсидючий я, блудний, пробачте, піду собі", готельні ковдри душили потом чужих бажань, за вікном глухо чмихала вантажівка і, одягнувшись нашвидкуруч, плівся до автовокзалу: досвіток пах оброшеним груддям городів, на причілку зерносховища голуб обдивлявся площу: мотоцикліст, торохкаючи прив’язаними до багажника вудками, зникає в бурштиновому тумані на мосту, стеарин річки спалахує ґнотиком маяка, автобус з-за повороту сліпить на лавочці згорбатілого чоловічка з портфеликом під пахвою. Жодна зневіра не могла вигоїти лагідного трему, і баба в линялій плюшці на милицях жалілась: "ви бачили, щоб жінку розглядали, як кобилу? шинель на мені підігнали, викликають до штабу, ану, повернись, ану, покажи зубки — комбат заглищений, мармиза покопана віспою, відшила його, то відправили на передову, там ранило, відчикрижили ногу, повернулась красуня ще, пам’ять залицяннями світає, розчешусь і плачу, в загсі вік одпрацювала, байстроту вписувала собі до паспорта, трьох доглянула, да"; розмірено чахкав механічний насос, через відро розплескуючи артезіанську воду, і безпритульний продавець святинь уявляв: десь відставний майор у кітелі з гвардійським значком шкандибає до ресторану, замовляє дві склянки чаю, дістає з кишені напівпорожню пачку печива і беззубими деснами жує сніданок, а тутай бабця за хвостики виносить чотири груші і відмовляється від ікон. За вокзалом бруківка крізь підошви холодила ступні, і сторожиха на паливному складі відривала лице від голодощаного столу, сліпакувала на чорні вугільні шибки, "хто гримає, озвись, бо коцюбою виспираю", не маючи при собі грошей, вела гостя до хати, смутилась, що внуки день і ніч печуть телевізора, там гаддя на дерево лізе, там різна сказотнява, збувається час, коли диявол залякуватиме через повітря, воцарившись там; то пішла сторожувати, здихалася гріха; він думав, скількох йому випаде пожаліти, а баба по кладці переступала багнистий рівчак і розказувала, що до гнівного числа бракує крові праведників убієнних, "бачиш, вітер обцюкує в’яль на осиках? — зароджує вихор, який розклубкує думи на втіху смиренних одеж".
Найлюбіше було восени: перед готельним дзеркалом вив’яжи краватку, гуляй по місту — кожен малий вогонь увижався домашнім вогнищем — стовбич за танцмайданчиком у затінку ялин і мерзни в сяєві сніжного вальсу, "невже не окликнуть", дістань пиво з портфеля в порожньому номері і забалакуй до свого обрису на вікні, махни на злопам’ять, попутним КамАЗом влети в заспане місто з хануриком біля автомату газводи: ще скраю площі не чути іскристого вжикання наждаків і шелесту вітру об брезентові хвартухи точильників ножиць, ще базарні лотки цвітуть запахами винограду, картоплі, цибулі й вересу від сироїжок, які розкришені поміж лавами, ще чорти навкулачки базарюють під ясенами, де вихор, змівши два надкусні пончиків, пір’я, облизану морозивну паличку, латунно зблискує копійками при жебрацькому сідалі з трьох цеглин; ще набурмосений дядько в кожусі наопашки відпродає кавуна, якогось гостинця дитині, ще за рогом будинку виглядатимеш білі крила школярської форми і здивований примруж материнських очей, ще сорочка спітніє, коли подибаєш на вокзал, рахуючи час до відкриття горілчаного відділу; байдужий і п’яний, виглядатимеш електричку до Ясиноватої, в юрбі помітиш знайому й метнешся назустріч по молодому льодку, даси норчака, тітки верескнуть, навприсядки заглядаючи під колеса — забур’яніє шлях, де святинею торгував і не знаходив смирення, де на телеграфних стовпах при в’їзді до висілку шестеро яструбків пробує до зльоту крило, по м’якому жовтоцвітті безсмертника вистежує нори, де розвішана під стріхою кукурудза лиже стіну і шемрає сухим маковинням, де на кущах глоду від спідніх найжаркіших листків займаються ягоди і від благодатної тиші серце подорожньо сохне маківкою і шелестить насінинами самотніх видінь, де хазяйка надвечір торгувала бормотухою і відсварювалась від грузинів, "немає дівчаток і біленької нема, і пива нема, а з мене порохно сипеться", в черепку на прибудові відлякувало мух вишневе варення з дихлофосом, і лежав горизнак голий до пояса дядьора в білих лакованих туфлях, на грудях його скалила ікла собака, дядько то белькотів про загранку, то посилав перехожих туди, куди люди не ходять, п’яно замахувався і браслетом черкав штахетини, де мусив упритул підходити до провідника ростовського поїзда і торочити: "ось я, кореспондент "Правды", ось цікаво, чом безбілетних не беруть на третю полицю", "ей, хто там, клич старшину", де на слизькому гравієві змахнеш погризеним псотою портфелем і не відаєш: куди, від кого втікати?
Біль затерплої руки повернув до палати; матрац просяк кров’ю так, що безногий мусив забитись під ліжко. Білий спокій пах снігом напровесні; десь на шосейці два КрАЗи рубнулися в лобову, водіїв причавило кузовами, горить залізо, не випалюючи сивого, як сама смерть, туману, і фари міліцейського бобика ростуть апельсинами на росяному стовбурищі асфальту — згадав відвідини, заляпаний кавою журнал мод на гострих колінах дружини, доньку, яка муштрувала аеробіку під платівку італійців, пісенний азарт, що бився об стіни, раніш покривавлені його зчесаними кулаками, згадав лілову окидь заграви над вапняними кручами і вороння, що головешками підпалювало блакить: там баба віником-драпачем намітала голубих сутінків до листяного жарку, там запах вогню медовий, лагідний, тихий, і безліч димових павутин сколихує рідні дзвони, там командировочний при дверях будинку колгоспника смакує кавуном і щиглями збиває зернята в цукристому інеї, там хатнє світло яскраве без подвійних шибок і з баржі до гарбеля пересипають пшеницю, лопотить над вагоном брезентовий рукав і риба сплавляється по золотій від полови воді; там сталева безплідна течія по зернині висмоктує ріку і від портфеля тхне пітними сорочками, зіржавленою на сонці таранею, там світ здавався впокореним і вдосвіта на балконі замерзало півпляшки пива; там спокій і воля; "там наостанку побуваєш за сорок днів"; згадав шахту: з покинутого забою витягували транспортер, задушне повітря сіріло крутою пилюкою, бригадники по одному рачкували вниз і вниз, обмотували зашморгом зламки, сигналили коногонкою і, пийнувши з фляги води, поправивши на поясі саморятувальника, плазували на ліктях під гору, ближче до вентиляції; здавалось, що сил бракує дождати свіжого вдиху, мить, хвилина і мозок спалахує спиртовим полум’ям, випалює з крові запах копченого сала, помідорів, часничини в тормозку під арочним кріпленням, сирий дух обаполів у вагонетці, бузковінь інею на стволі, коли кліть виривається на поверхню і протяг шарпає робу на грудях.