Тепер, коли нарешті зосталися вдвох, вони могли поговорити, але обоє наче втратили дар мови, перекидаючись плюсклими, сірими словами. Голова з розкучманим сивим волоссям ув’язла в плечах у Максима Ковтяги, й у голові дзвеніло невпинно, так що дивно, чому ж Мотря не чула того дзвону.
— Що ж воно коїться, Мотре? — озвався перегодя.
— А коїться — й краю не видно.— Та й повела головою на піч: — О, спить дитина — й у сні плаче.
Не роззуваючись і не роздягаючись, Мотря сіла на охо-лолу лежанку, притулилася спиною до яркуватої та горбкуватої стіни, понуро блимаючи на вкляклого на ослоні навпроти Максима Ковтягу.
— І діда Кописточки нема...
Либонь, спершу Максим Ковтяга не почув, бо як туманіла голова на грудях, так і туманіла. А потім — примарилось йому чи справді почулось? А потім — звів туман із грудей, озвався як не своїм голосом:
— Га?
Мотря човпіла на лежанці, то він звівся з ослона.
— Ти сказала щось, Мотре;? За діда Кописточку?
— А сказала, сказала, хіба ти не чув?
— А що не чув?
— Немає діда Кописточки. Думала, ти знаєш... Господи!
Зітхнувши, Мотря зсунулася з лавки, почовгала до скрині.
Остовпівши посеред хати, Максим Ковтяга дивився, як відчинила віко скрині, навпомацки порпалась там, а потім таки поміж усякого мотлоху знайшла тонку, жовтого воску свічечку. Опустивши віко скрині, запалила свічечку від кліпли-вого каганця, що бликав у запічку.
Свічечку припасувала перед іконою, що висіла над столом у кутку,— і з хатньої темряви ясно проступив умиротворений лик богоматері з невмирущим сином божим на руках.
— Упокой, господи, грішні душі...
— А де... Кописточка?
— Де? Там, де всі ми будемо... Де й Марія наша... Ниньки й поховали.
Мотря почовгала на лежанку, знову всілась там, прихилившись спиною до стіни.
— Де ж його могила на цвинтарі? Я оце з цвинтаря, не бачив.
— Цвинтар великий, усі могили не догледиш, охо-хо-хо...— Мотря позіхнула й тричі похапливим скупим рухом троє-перстя перехрестила рот.— Кописточка бобилював... Якби ж ото не бобилював... Та й на відшибі від села, які гості ходили до діда, та ще зараз? Ніяких гостей. Коли б раніше хто довідався, то, може б, і помогли, а так... Люди всяке пле-щуть. Одні плещуть, наче своєю смертю відійшов до бата, а другі, що йому помогли. Мовляв, тіло посиніло, плями/на шиї та на грудях. Може, й посиніло, може, й плями.../ бо хтозна, коли помер... може, давно помер, а знайшли його недавно... Якась чужа людина зайшла до діда, навіть не з Глибоких Колодязів, а він і лежить посеред хати... То в крик, у гвалт, подався по сусідах, покликав... Уже далі не потримаєш діда, хутко мусили ховати, ото збили домовину — й гайда... Важко пожив Кописточка, але там уже спочине... Не побивайся, Максиме, за всіма не нагорюєшся, а в нас і свого стільки горя багато, нікому не вділимо, наше, мучитися мусимо самі.
— І Кописточка тепер уже вдома,— злетіло з уст.
— Га? — не зрозуміла.
— Кописточка вже вдома, а ми й досі отут у гостях.
— Знов ти за своє, Максиме.
— Може, й справді якийсь душогуб об’явився у нас? — мовив Ковтяга, дивлячись на сяйво свічечки, що полум’яніла перед ликом божої матері. Але мовчала вона, й дитя боже мовчало на її руках.— Ось Марія наша...
— Звісно, що не сама впала в криницю.
— А тепер ось дід Кописточка.
— Я й не подумала так,— спроквола озвалася Мотря й теж поглянула на осяяних свічечкою божу матір та божого сина, мовби від них сподівалася відповіді.— Може, й діда Кописточку зумисне загублено. А тільки ж за віщо їх загублено?
— Чи я знаю?
Мотря впала в задуму, її велике обличчя ще дужче скор-жавіло, очі скидалися на двох лихих звірят, що виглядають із нірок.
— Може, поліцайська робота?
— їхня?
— Бо ще чия?.. Задушать чи зарубають за пляшку горілки.
И повмовкали обоє, і думки їхні снувалися в головах дощовою мрякою, безрадісною мрякою, ніякісінького просвітку не було в мороці глухому.
Максим Ковтяга якось перекапарів ніч — то на ослоні, то на тапчані, а як вікна зарожевілися від досвітку, то сну як не було.
Саме перед досвітком Ганнуся на печі втихомирилася, дихаючи рівно, не схлипуючи. Ставши ногами на лежанку, заглянув на піч. Скульчившись, дитина поклала під щічку обидві долоньки. Йому потеплішало на душі, а як спробував заглянути бодай у нинішній її день, коли прокинеться,— й душа затерпла від болю та щемливого співчуття.
— Може, поснідаєш? — озвалася Мотря.
Нечутною похмурою тінню вона вже сновигала по хаті, оббираючи від лушпайок картоплю, розпалюючи в печі, наливаючи в горщик та чавунець криничної води,— пораючи всі клопоти, що зранку до вечора чіпляються реп’яхами.
— Поїду...— мовив.
— Куди? — здивувалась.
І лише тоді йому подумалося: а й справді, куди?
— Брала в хліві солому — там щось із конем твоїм... Зліг — і лежить...
Кінь у хліві лежав на припорошеній інеєм мерві, його мишаста здухвина, з якої випирали ребра, дрібно посіпувалась, тремтіла. Смикнув ногами, наче хотів звестись, проте не звівся, скосивши на Максима Ковтягу вогке журливе око. Він занурив пальці в настуджену гриву, сказав:
— Оклигуй, бо зовсім захляв.
І кінь стріпнув мордою, наче зрозумів людську мову, наче згоджувався...
А день звівся — в таких чистих срібних ризах, гаптованих коштовним камінням, іскристих, мерехтливих, що зір вбирали!.. Такі ризи доводилось бачити давно, ще в дитийстві, в церкві, а потім — лише згадувати, бо не стало тих риз, як і дитинства. А ці ризи було виткано та вимережено з інею, що лежав на снігу тонким покривалом, що непорочно білів на гіллі дерев та на стріхах, що тріпотів-мінився у повітрі. Іній у повітрі полонив весь простір, сповнив його одухотвореного сяяння, і через цей прозорий іній у повітрі звідкись пробивалося невидне сонце густим і невидним молочним світлом. І ще начебто сухий шерех стояв довкола, близький та далекий шерех... і навіть не шерех, а причаєна музика, саме сяяння цієї музики.
Максим Ковтяга, вийшовши з хліва, наче заплутався в тих ризах, наче потонув у тому світлі-музиці і якийсь час непорушно стояв на подвір’ї.
З сіней вигулькнула Мотря з сутінковим обличчям — наче ті глевкі сутінки ще з ночі закошлатились на її лиці.