* * *
Без сну ворочавшись, якось одної нічки
Почув я бесіду метелика та свічки:
"Люблю, аж крилечка обпалюю, а ти
Чом плачеш, свічечко? Скажи, оповісти!"
І та відказує: "Тяжка у мене туга:
Від мене віск біжить, я зостаюсь без друга!
Він був утіхою найкращою мені,
Без нього, як Фархад, я тану на вогні!"
І поки мовила, гарячих сліз потоки
Весь час мережили її пожовклі щоки.
"Згаси, охвастику, свою любовну хіть,
Коли не вивчився змагатися й терпіть!
Ти ухиляєшся від полум'я, гультяю,
А я стою й горю... і до кінця згоряю.
Опікся трішечки — і вже тебе лови!
А я у полум'ї від ніг до голови.
Ти не вважай на блиск, не задивляйсь на вроду.
Глянь, як я мучуся і сльози ллю, як воду!"
Ще невеликий шлях пройшла по небу ніч,
А мила дунула й палку спинила річ.
Та свічка й поночі тихенько шепче-плаче:
"Отак кінчається кохання в нас, юначе.
Як забажається збагнуть його колись,
Зустріти смерть свою із радістю навчись!"
Коли закоханий, живи в труді, в біді!
Від криводушності звільняйсь, як Сааді.
Так просто, зопалу, у море не пускайся!
А пустишся, увесь його вітрам віддайся!