Який чудовий адвокат! Він урятував мене!
А й справді, хіба Капі не могли замкнути в церкві? Могли. Виходить, не я завів його туди. Отже, я не винен, бо єдиний факт, який можна повернути проти мене, відпадає.
Після церковного сторожа питали людей, які разом з ним увійшли в церкву. Вони нічого не бачили, хіба що відчинене вікно, крізь яке втекли злодії.
Потім питали моїх свідків — Боба, його товаришів, корчмаря. Всі вони посвідчили, щб, де і коли я робив тієї ночі. Одного тільки не з'ясували: о котрій точно годині я пішов з іподрому.
Нарешті суддя спитав мене, чи я не хотів би щось сказати на своє виправдання, попередивши водночас: я можу й мовчати, коли вважатиму це за потрібне.
Я відповів, що не винен і віддаю себе в руки правосуддя.
Суддя прочитав протокол свідчень і оголосив, що мене буде переведено в тюрму графства, де я чекатиму рішення головного судді щодо передачі моєї справи до суду присяжних.
Суд присяжних!
Я впав на лаву. О, чому я не послухався Маттіа!
РОЗДІЛ XX. БОБ
Тільки через тривалий час після того, як я повернувся до камери, я збагнув, чому суддя не виправдав мене: він хотів почекати, поки заарештують тих, що обікрали церкву, і з'ясувати, чи був я з ними.
"На їхній слід натрапили",— сказав прокурор. То мені доведеться незабаром сісти поруч з ними на лаву підсудних? Яка ганьба! Бідна моя голівонька!
Надвечір я почув звуки корнет-а-пістона і впізнав гру Маттіа. Любий мій друг! Він хоче мені показати, що думає про мене.
Звуки долинали з-за стіни навпроти вікна. На жаль, очима не пробити кам'яної стіни... Трохи згодом до звуків корнета долучився шурхіт кроків, гомін юрби, і я збагнув: Маттіа з Бобом дають тут виставу.
Чому вони обрали саме це місце? Невже тут можна зібрати добрі гроші? А може, вони хочуть мене попередити?
Раптом я почув, як Маттіа крикнув по-французь-ки: "Завтра на світанку!" І одразу корнет заграв ще голосніше. Легко було здогадатись, що слова Маттіа звернені не до англійської публіки. "Завтра на світанку!" — це він сказав мені.
Але що означають ці слова? Я не міг знайти на них відповіді.
Я зрозумів єдине: завтра на світанку я повинен не спати і бути напоготові.
Як тільки стемніло, я ліг на свою койку й спробував заснути. Я чув, як десь близько баштовий годинник вибивав час. Нарешті сон зморив мене і поніс на своїх крилах.
Коли я прокинувся, була глупа ніч, на темному небі блищали зорі. Не чути було жодного звуку. До світанку, безперечно, було ще далеко. Невдовзі годинник вибив три рази: отже, я прокинувся надто рано. Все ж я не наважувався більше лягати. А втім, якби й ліг, все одно не заснув би. Надто я був схвильований.
Я сидів і лічив удари годинника. Але якими довгими здавалися мені ці п'ятнадцять хвилин між третьою і чверть на четверту, між чверть на четвертою і пів на четверту!..
Притулившись спиною до стіни, я втупив очі в вікно. Нарешті зірка, на яку я дивився, поволі стала блякнути, а небо — яснішати.
Надходив ранок. Десь далеко заспівали півні.
Я підвівся, навшпиньках підійшов до вікна й обережно відчинив його.
Але відчинити вікно — це ще не все. Залишалися залізні грати, товсті стіни, двері, оббиті листовим залізом. Хіба можна втекти з такої в'язниці?.. І все-таки я сподівався на визволення.
Зорі чимраз блідішали. Я тремтів од ранкового холоду, але не відходив од вікна. Я дивився й дослухався, хоч і не знав, на що дивитися й до чого дослухатись.
Небо стало зовсім ясним, на його тлі вже вирізнялися будинки й дерева.
Ось він, світанок!
Раптом я почув якесь шкряботіння. Я нашорошив вуха. Так, шкряботіння долинало з-за стіни.
Ще мить — і над стіною вигулькнула голова.
Це не Маттіа! Хоч було ще досить темно, я впізнав, хто це. Це був Боб.
— Т-с-с! — шепнув він і подав рукою знак, щоб я відійшов од вікна. Я послухався. В другій його руці я помітив довгу, блискучу, ніби скляну трубку. Він підніс її до рота. Я зрозумів, що це сарбакан9. Я почув свист і водночас побачив, як у повітрі пролетіла маленька біла кулька. Кулька впала біля моїх ніг. В ту ж мить Бобова голова зникла, і я більше нічого не чув.
Я кинувся до кульки. Вона була зі щільно скатаного, намотаного на шматочок свинцю паперу. Мені здалося — на папері щось написано, але було ще так темно, що прочитати я не міг. Треба було чекати, поки розвидниться.
9 Сарбакан — духова трубка, що використовувалась як зброя.
Я обережно зачинив вікно і швиденько вклався на койку, тримаючи папірець у руці.
Повільно, навіть дуже повільно, як на мене, надходив ранок. Нарешті на стіни моєї камери впало ясно-рожеве світло.
Я розгорнув кульку і прочитав:
"Завтра увечері тебе повезуть у тюрму графства. Ти їхатимеш залізницею у вагоні другого класу в супроводі полісмена. Сядь біля дверей. Через сорок п'ять хвилин (лічи добре) ваш поїзд сповільнить хід, переходячи на іншу колію. Тоді відчиняй двері і сміливо стрибай вниз. Стрибай якомога далі, витягни руки вперед і постарайся втриматись на ногах. Потім одразу піднімися на горб, що буде ліворуч од тебе. Ми чекатимемо з добрим конем та фургоном. Не бійся нічого. За два дні ми будемо у Франції. Головне — стрибай якнайдалі і втримайся на ногах".
Я врятований! Мене не судитиме суд присяжних! Я навіть не стану перед ним!..
Ну й сміливий же хлопець Маттіа! А який славний цей Боб! Це ж він допомагає Маттіа. "Ми чекатимемо з добрим конем... "
Я ще раз прочитав записку: "Сорок п'ять хвилин після того, як поїзд рушить... горб зліва... втриматись на ногах... " Певно, я стрибну сміливо, хоч би й мав убитися. Краще вмерти, ніж бути засудженим як злодій!..
"За два дні ми будемо у Франції..."
Як це чудово!
Аж тут я згадав про Капі. А з ним як буде? Проте я одразу заспокоївся. Маттіа не покине Капі! Він знайде спосіб визволити його.
Я прочитав записку ще раз і ще, потім узяв її в рот, зжував і проковтнув. Тепер я міг спокійно спати. І я заснув таким міцним сном, що прокинувся тільки тоді, коли тюремник приніс мені попоїсти.
Час минав досить швидко. Другого дня пополудні в камеру ввійшов полісмен і звелів іти за ним. Це був вайлуватий чоловік років п'ятдесяти.
Коли поїзд рушив, я сів біля дверей, якими піднявся у вагон. Сів за ходом поїзда. Полісмен умостився навпроти мене. В купе нас було тільки двоє.