Замість відповіді я розв'язав хусточку, в якій був наш скарб.
— Чудово! Приходьте до мене завтра о сьомій годині.
— А скільки ми маємо заплатити вам, пане ветеринар?
— Ніскільки. Хіба ж я візьму гроші з таких славних хлопців?
Я не знав, як дякувати цьому доброму чоловікові, але Маттіа сяйнула чудова думка.
— Пане, а ви любите музику?
— Дуже, хлоп'ята.
— А лягаєте ви рано?
Запитання було не вельми доречне, але ветеринар усе-таки відповів:
— Рівно о дев'ятій.
— Ти хочеш заграти панові ветеринару? — спитав я Маттіа.
— Атож. Заграємо панові ветеринару серенаду.
— Заграємо! Мерщій, ходімо в заїзд і повправляє-мось, щоб не схибити, коли будемо грати.
За дві-три хвилини перед дев'ятою ми підійшли до будинку ветеринара, Маттіа зі своєю скрипкою, я — з арфою. Вулиці були темні, бо близько дев'ятої години мав сходити місяць, тож ліхтарів не засвічували. Крамниці вже позамикувано. Перехожих майже не було.
Щойно пробило дев'яту, ми заграли. На вузенькій тихій вуличці звуки відлунювали, як у концертному залі. Застукотіли, відчиняючись, вікна, і в них стали з'являтися люди у нічних ковпаках, хустках і чепцях.
Ветеринар теж відчинив своє вікно і вихилився з нього, щоб подивитися, хто там грає.
Він упізнав нас і подав рукою знак замовкнути.
— Я відчиню хвіртку,— сказав він.— Зайдіть і грайте
в саду.
І майже відразу хвіртка відчинилася.
— Ви славні хлоп'ята,— мовив ветеринар.— Але й шибеники з вас добрі. Як це вам надало грати в такий час! Адже вас можуть заарештувати за порушення нічного спокою.
І він дав кожному з нас по легенькому стусанові.
Ветеринар провів нас у садок з альтанкою, що сховалася між виноградним віттям.
Ми почали грати. Слухав нас не тільки ветеринар, а і його дружина та діти. В альтанці засвітили свічки.
Ми грали до десятої години. Грали б, напевно, іще — діти знай просили нас грати,— але ветеринар сказав, що завтра, нам рано вставати.
Нас запросили повечеряти. На знак подяки Капі показав кілька найкумедніших своїх фокусів. Діти були в захваті.
До заїзду ми повернулися близько півночі.
Містечко Юссель, таке спокійне ввечері, наступного ранку вирувало. Ще перед світанком ми чули безугавне торохтіння возів, що котилися по бруку, іржання коней, мукання корів, бекання овець, крики селян, які поспішали на ярмарок.
Коли ми спустилися вниз, то побачили, що двір нашого заїзду захаращений возами й хурами, з яких злазили вбрані по-святковому селяни та їхні жінки.
На вулицях було повно людей. Всі прямували до торговища. Подалися туди й ми. Нам хотілося поди витися на корів, так би мовити, зробити попередній огляд...
Які чудові корови! Чорні, білі, муругі яких тільки не було. І великі, і малі, і гладкі, і худі. Одні з телятами, інші — без телят; їхнє налите молоком вим'я майже торкалося землі. А скільки коней! А лошат! А свиней! А овець! А курей, качок та гусей! Але ми дивилися тільки на корів.
За якихось півгодини ми нарахували аж сімнадцять корів, які нам підходили. Три з них були руді вони сподобались мені. Дві, білі, припали до душі Маттіа. Ясна річ, ми засперечалися з цього приводу.
О сьомій годині ми прийшли до ветеринара. Він уже чекав нас. Разом з ним знову подалися на ярмарок. По дорозі ми ще раз сказали ветеринарові, яку корову хочемо купити: таку, щоб давала багато молока і мало їла.
— Оця нам підійшла б,— мовив Маттіа, показуючи на білу корову.
— А мені більше подобається ця,— сказав я, показуючи на руду.
Ветеринар помирив нас тим, що не зупинився ні біля однієї, ні біля другої корови, а пішов до третьої. То була невеличка корівка червонувато-рудої масті, з коричневими вухами, з чорними пружками навколо очей і з білою плямою на морді.
— Оце та, що вам треба,— сказав ветеринар. Корову тримав за налигач миршавий селянин.
Ветеринар спитав, за скільки він її продає.
— За триста франків.
Ця невеличка тонконога корівчина з хитруватою мордою одразу нам сподобалася. Та коли ми почули ціну, в нас і руки опустилися. Триста франків! Де взяти такі гроші!
Я смикнув ветеринара за куртку — мовляв, треба шукати іншої. Проте він подав мені знак, що треба триматися цієї корови.
Ветеринар заходився торгуватися з селянином. Він запропонував сто п'ятдесят франків, селянин скинув десять. Ветеринар підняв ціну до ста сімдесяти франків, селянин скинув ще десять.
Тут ветеринар перестав торгуватися і взявся оглядати корову. Оглядаючи, гудив: ноги надто тонкі, шия надто коротка, роги надто довгі тощо. І на легені, либонь, слабка... І вим'я погане...
Тоді селянин сказав, що віддасть корову за двісті п'ятдесят франків і то тільки тому, що він бачить: ми добре знаємось на коровах, отже, його корова потрапить у надійні руки.
Мене й Маттіа раптом охопив страх. Ми подумали, що корова негодяща.
— Ходімо подивимось на інших корів,— мовив я. Селянин, почувши це, скинув ще десять франків. Нарешті, спускаючи й спускаючи ціну, він дійшов до
двохсот десяти франків і на цьому затявся.
Ветеринар штовхнув мене ліктем. Він давав зрозуміти, що корову гудив навмисне, що це добра худобина. Але двісті десять франків — це надто дорога ціна...
Тим часом Маттіа, підійшовши до корови ззаду, вирвав у неї з хвоста добрий жмут шерсті, за що корова добряче його хвицнула.
Це поклало край моїм ваганням.
— Нехай уже буде двісті десять франків,— сказав я і простяг руку по налигач. Але селянин не віддав його.
— А на подарунок жінці! — вигукнув він.
Знову зав'язався торг, і нарешті ми зійшлися на двадцяти су для подарунка. У нас залишилося тільки три франки.
Я знову простяг руку, але селянин схопив її і міцно, по-дружньому потиснув.
Раз я його друг, то, ясна річ, не забуду дати доньці на тістечка.
Тістечка обійшлися нам у десять су.
І втретє я потягся до налигача, але мій друг селянин знову зупинив мене.
— А у вас є налигач? — спитав він.— Я продаю корову, але не налигач.
А що я його друг, то він згоден відступити мені налигач за тридцять су. Це недорого.
Налигач був нам потрібен. Я віддав селянинові ще тридцять су. У нас залишилося двадцять су.
Я відрахував двісті тринадцять франків і вчетверте простяг руку.
— А де ж ваш батіжок? — спитав селянин.— Я продав вам налигач, але не батіжок.