Ніхто не відповів.
— У мене в кишені є скоринка хліба,— сказав я.
— В якій кишені?
— В кишені штанів.
— Твоя скоринка, певно, перетворилась на кашу. Однак покажи.
Я порився в кишені, в яку поклав уранці гарний, підсмажений, золотавий окраєць хліба, і витяг звідти справді якесь місиво. Вже хотів був викинути його, але "вчитель" схопив мене за руку.
— Побережи свою юшку,— мовив він.— Хоч якою поганою вона здається тобі тепер, через якийсь час ти з'їси її з великим апетитом.
Це було не вельми втішне передбачення, але ми не звернули на нього уваги. Тільки значно пізніше я згадав слова "учителя" і збагнув: він усвідомлював трагізм нашого становища й не плекав жодних ілюзій щодо легкості нашого порятунку.
— Ні в кого більше нема хліба? — спитав він. Всі мовчали.
— Це погано,— мовив "учитель".
— Хіба ти голодний? — спитав Компейру.
— Я турбуюсь не про себе, а про Ремі й Карорі. Хліб буде потрібний для них.
— А чому б не поділити його між усіма нами? — заперечив Бергуну.— Це несправедливо. Ми всі рівні перед голодом.
— Отже, якби у нас був хліб, то ми всі пересварилися б. А ви ж обіцяли, що будете мене слухатися! Бачу, що ви слухатиметеся мене, тільки пересперечавшись, і тоді, коли будете вважати, що я маю рацію.
— Будемо слухатись.
— Ну гаразд. Сварки нам ні до чого. Я поясню вам, чому хліб призначається для Ремі й Карорі. Річ у тім, що люди середнього віку легше переносять голод, ніж молоді. Наймолодші серед нас Ремі й Карорі. Отже, голодна смерть передусім загрожує їм.
— А тобі ж, "учителю", вже перейшло за шістдесят.
— Не про мене мова. Крім того, я звик їсти мало.
— Виходить,— сказав Карорі, довгенько пометикувавши,— що якби в мене був хліб, то він належав би мені?
— Тобі й Ремі.
— А якщо б я не схотів йому дати?
— Тоді я забрав би в тебе хліб. Хіба ти не клявся, що будеш слухатися?
Карорі знову надовго замовк. Потім раптом витяг з шапки окраєць хліба й сказав:
— Беріть, ось мій шматок.
— Ну й шапка в цього Карорі! Бездонна!..
— Дай-но її сюди! — звелів "учитель".
Карорі дуже не хотів віддавати шапку, але її забрали силоміць і віддали "вчителеві".
Той попросив, щоб йому присвітили лампою, і почав розглядати, що є в шапці.
І хоч наше становище було вельми скрутне, ми трохи розвеселилися.
В шапці були люлька, тютюн, ключ, шматок ковбаси, свисток, зроблений з персикової кісточки, бабки, три горіхи й цибулина. Одне слово, це була не шапка, а комора і скриня водночас.
— Хліб і ковбасу поділимо ввечері між тобою і Ремі.
— Але я вже зараз хочу їсти! — заперечив Карорі жалісним голосом.— Я вмираю з голоду.
— Увечері ти будеш іще голодніший.
— Шкода, що в скрині цього хлопця немає годинника! Ми б дізналися, котра зараз година. Мій годинник зупинився.
— І мій став, бо в нього зайшла вода.
Думка про годинник повернула нас до дійсності. Котра може бути година? Як довго ми сидимо у вибої? Одні вважали, що зараз полудень, інші — що вже вечір. Тобто одним здавалося, що ми ув'язнені вже понад десять годин, іншим — що менше п'яти. Ми засперечалися з цього приводу, але не дійшли єдиної думки.
Нам не хотілося втомлювати себе балачками. Коли суперечка про час закінчилася, всі замовкли, і кожен поринув у свої думки.
Про що думали мої товариші, я не знаю, але, мабуть, це були невеселі думки.
Незважаючи на рішучість і оптимізм "учителя", я був зовсім не впевнений, що нас визволять. Я боявся води, темряви, смерті. Мертва тиша, що панувала у вибої, пригнічувала мене, а його стіни ніби давили на мене. Значить, я не побачу більше ні Лізи, ні Етьєнетти, ні Алексіса, ані Бенжамена! Хто підтримуватиме зв'язок між ними, коли мене не буде? Не побачу я також Артура, пані Мілліган, Маттіа... Чи дізнається коли-небудь Ліза, що я помер заради неї? А матінка Барберен? Бідна матінка Барберен! Думки снувалися одна за одною — одна сумніша за другу. Щоб трохи розвіятись, я став придивлятися до своїх товаришів і побачив: вони такі самі пригнічені, як і я. Такі самі нещасні... Ба ні! Вони принаймні призвичаєні до життя в шахті; вони не страждають так, як я, від браку повітря, сонця, волі. Товща землі не давить на них так, як на мене... Раптом серед тиші пролунав голос дядька Гаспара:
— Я гадаю, що вони не квапляться нам на порятунок.
— Чому ти так думаєш?
— Ми нічого не чуємо.
— Мабуть, це таки землетрус, і все місто зруйноване.
— Або ж нагорі гадають, що ми всі загинули і вже нічого не зробиш.
— Значить, нас покинули напризволяще?..
— Чому ви погано думаєте про своїх товаришів? — перебив "учитель".— Це несправедливо. Ви ж добре знаєте: коли в шахті трапляється нещасливий випадок, шахтарі не залишають товаришів у біді. Двадцять, сто душ швидше загинуть самі, ніж покинуть напризволяще бодай одного товариша. Хіба ж ні?
— Що правда, то правда.
— А коли правда, то чого патякати, що про нас забули?
— Ми не чуємо, щоб хтось стукав.
— Справді, не чути, щоб до нас добивалися. Але що ми можемо тут почути взагалі? Нічого. До того ж, якби навіть рятувальні роботи ще не почалися, то хіба це свідчить про те, що про нас забули? Хіба ми знаємо, яка катастрофа сталася? Якщо це землетрус, то ті, хто залишився живим, мають чимало роботи в місті. Якщо ж це тільки повінь, то конче слід знати, в якому стані шахтні колодязі. Може, вони пообвалювались? Може, й вхідна галерея зруйнована? Щоб організувати рятувальні роботи, потрібен час. Не кажу, що ми будемо врятовані, але я не маю сумніву — нас розшукують.
"Учитель" так упевнено сказав це, що навіть найбільш зневірені й лякливі повірили йому.
Один тільки Вергуну не втримався від заперечення:
— А що як нас усіх вважають загиблими?
— Все одно працюватимуть. Проте раз ти цього боїшся, то спробуймо подати їм знак, що ми живі. Постукаймо в стіни вибою якнайдужче! Ви ж знаєте — звук передається через землю. Якщо нас почують, то вони поспішатимуть; до того ж, наш стукіт буде їм указувати, в якому напрямку вести розшуки.
Вергуну, нічого більше не кажучи, почав гатити своїми важкими чоботиськами в стіну вибою. Грюкіт вирвав нас із заціпеніння.
Чи ж почують нас? Чи дадуть нам відповідь?
— Слухай, "учителю",— сказав дядько Гаспар,— а якщо нас почують, то в який спосіб рятуватимуть?