А хіба Ліза не думала про мене?
Коли вже чути було грюкіт фіакра, вона вийшла з кімнати тітки Катрін і жестом покликала мене за собою.
— Лізо! — гукнула тітка Катрін.
Не оглядаючись, Ліза побігла в квітник.
Там вона підійшла до куща бенгальської троянди, відламала від нього гілку, потім, обернувшись до мене, розчахнула галузку, на якій розпукувалися дві квітки, надвоє. Один із пагінців вона простягла мені.
— Лізо, Лізо! — гукала тітка Катрін. Клунки вже лежали у фіакрі.
Я взяв арфу і покликав Капі. Побачивши мене з арфою і в старому одязі, він застрибав із радощів. Він, безперечно, зрозумів, що ми вирушаємо в дорогу і що він зможе тепер бігати на волі, а це йому дуже подобалося.
Настала хвилина прощання. Тітка Катрін квапила нас. Вона звеліла Етьєнетті, Алексісові, Бенжаменові залізти в фіакр, а мені сказала, щоб я посадив Лізу їй на коліна. Я стояв біля фіакра, заклякнувши й занімівши. Тітка Катрін відштовхнула мене й зачинила дверцята.
— Рушаймо! — гукнула вона. Фіакр рушив.
Крізь сльози я бачив, як Ліза висунула голівку у вікно і посилала мені рукою повітряні поцілунки. Потім фіакр завернув за ріг, і я не бачив більше нічого, крім стовпа куряви.
Спершись на арфу, я безтямно дивився, як осідає курява. Капі лежав біля моїх ніг.
Сусід замкнув будинок і сховав ключі, які він мав передати новому хазяїнові.
— Хочеш тут залишитися? — спитав він.
— Ні, я піду.
— Куди?
— Світ за очі.
Очевидно, йому стало мене жаль, бо він сказав, про-стягши руку:
— Якщо хочеш залишитися, я візьму тебе до себе, але нічого не платитиму. Адже ти ще малий. Який із тебе робітник! А згодом видно буде...
Я подякував йому.
— Ну, роби як сам схочеш. Я гадав, що для тебе так буде краще. Щасливої дороги.
І він пішов собі.
Фіакр поїхав, будинок замкнено. Я закинув ремінь арфи за плече. Капі стрепенувся і скочив на ноги, пильно вдивляючись в моє обличчя.
— Ходімо, Капі!
Він голосно загавкав і застрибав коло мене.
Сонце стояло високо над обрієм, посилаючи на землю тепле проміння, небо було чисте й безхмарне. Нічого не нагадувало ту морозяну ніч, коли я впав знесилений під цим будинком.
Два роки були для мене тільки перепочинком. Мені знову треба було вирушати в дорогу.
Проте за ці два роки я зміцнів, набрався сил.
Та ще більшої снаги додавало мені відчуття того, що я не самотній на світі і що буду завжди робити добро тим, хто любить мене і кого люблю я.
Переді мною відкривалося нове життя.
Вперед!
Частина друга
РОЗДІЛ І. ВПЕРЕД!
Вперед!
Переді мною був відкритий весь світ. Я міг піти на північ, на південь, на захід, на схід — куди схочу.
Хоч я ще був дитиною, але разом з тим — сам собі господар.
Є чимало дітей, які кажуть про себе: "О, якби я міг робити все, що мені заманеться!" Вони нетерпляче чекають того благословенного дня, коли здобудуть жадану волю і... чинитимуть дурниці.
А я казав собі: "О, якби в мене був хтось, хто порадив би мені, що робити..."
Між цими дітьми і мною — прірва.
Якщо вони роблять дурниці, то за ними завжди стоїть хтось такий, хто простягне їм руку, коли вони спіткнуться, чи підніме їх, коли вони вже впадуть на землю. В мене ж не було нікого. Якщо я падатиму, то вже напевне зарию носом, а впавши, муситиму сам збирати свої кістки, коли не потрощу їх зовсім.
Незважаючи на свій юний вік, я вже досить наковтався лиха, щоб бути обачнішим і обережнішим, ніж звичайно бувають діти мого віку. Дорого мені коштувала ця перевага.
Перш ніж вирушити в путь, я надумав навідати того, хто два роки був мені батьком. Тітка Катрін не повезла мене разом з дітьми до тюрми, щоб я сказав йому: "Прощавайте!",— але я можу, я зобов'язаний піти і обійняти його.
Я ніколи не бував у борговій тюрмі, однак стільки наслухався про цю тюрму протягом останнього часу, що легко знайшов би її. Коли я проминав церкву Сен-Медар, то побачив хлопчика, що прихилився до її стіни. Мені здалося, що то Маттіа: така ж велика голова, вологі очі, промовисті губи, такий самий лагідний, покірний погляд, така сама кумедна постава. Але дивна річ: якщо це він, то чому майже ніскілечки не виріс?
Я підійшов ближче, щоб придивитися до хлопця. Безперечно, це був Маттіа. Він також упізнав мене, і його бліде обличчя осяяла усмішка.
— Це ти,— сказав він,— отой, що приходив до Гарафолі з сивобородим дідусем перед тим, як я ліг у лікарню! Ах! Як у мене боліла голова того дня!
— Чи Гарафолі і тепер твій хазяїн?
Маттіа оглянувся довкола, потім, стишивши голос, сказав:
— Гарафолі в тюрмі. Його заарештували, бо він до смерті зашмагав Орландо.
Мені було приємно довідатися, що Гарафолі в тюрмі.
— А діти? — спитав я.
— Я не знаю. Мене не було, коли Гарафолі заарештували. Коли я вийшов з лікарні, Гарафолі, збагнувши, що мене невигідно бити, бо ж знов захворію, вирішив спекатися мене: найняв на два роки в цирк Гассо. Ти не знаєш цирку Гассо? Ні? Це не якийсь там великий цирк, але все-таки цирк. Їм потрібен був хлопчик на побігеньках, і Гарафолі запродав мене старому Гассо. Я був у нього до цього понеділка, а потім мене прогнали, бо моя голова стала занадто великою, щоб мене вільно можна було запихати в скриньку. До того ж вона постійно в мене болить. Я прийшов сюди з Жісора, де перебував цирк. Подався до Гарафолі, але не застав там нікого. Двері замкнені. Сусід сказав мені, що Гарафолі в тюрмі. То я й прийшов сюди.
— Чому ж ти не повернувся до Жісора?
— Тому, що того самого дня, як я вирушив пішки з Жісора до Парижа, цирк виїхав у Руан. А як мені потрапити в Руан? Це дуже далеко, а в мене немає грошей. Від учорашнього обіду я нічого не їв.
Я не був багатим, але мав стільки дрібних грошей, щоб не дати бідолашному хлопчикові померти з голоду. Я благословив би того, хто простяг би мені шматок хліба, коли я блукав околицями Тулузи, виснажений, голодний, як оце тепер Маттіа!
— Почекай тут! — сказав я.
Я побіг до булочника, крамниця якого стояла на розі. Два кроки туди, два кроки сюди — і ось я повертаюсь з добрячим куснем хліба. Маттіа хапає хліб і починає наминати, аж за вухами лящить.
— Що ж ти робитимеш далі? — спитав я.
— Не знаю.
— Треба за щось зачепитися.
— Я хотів був продати свою скрипку, як ти мені казав, і продав би, але мені шкода з нею розставатись. Скрипка — то моя радість і втіха. Коли в мене дуже тяжко на душі, я шукаю закутку, де мене ніхто не бачить і не чує, і граю, граю...