Спочатку Ліза слухала, пильно дивлячись на мене, потім почала вибивати такт ніжками, а тоді враз, наче підхоплена музикою, закружляла по кухні. Її брати й старша сестра дивилися на неї. Звичайно, дівчинка ще не вміла танцювати вальса, але кружляла граціозно. Личко її сяяло.
Сидячи біля каміна, батько не зводив з неї очей. Він був зворушений до краю і лунко плескав у долоні. Коли я скінчив грати, Ліза підійшла до мене і дуже мило зробила реверанс. Тоді постукала пальчиком по арфі, наче разом зі мною повторювала слова пісні. Потім, коли мелодія стала сумніша, дівчинка ступила кілька кроків назад, а на останньому куплеті з плачем кинулася до батька.
— Досить,— сказав той.
— Дурненька,— сказав Бенжамен.— Танцює, а тоді зразу плаче.
— Вона розуміє і музику, і спів,— сказала старша сестра і, нахилившись, поцілувала Лізу.
Я повісив арфу на плече й попрямував до дверей.
— Куди ж ти? — спитав садівник.
— Я йду геть.
— Ти хочеш і далі бути мандрівним музикантом?
— Іншого ремесла я не знаю.
— І ти не боїшся блукати по дорогах?
— Я не маю дому.
— Невже сьогоднішня ніч нічого тебе не навчила?
— Звичайно, я волів би лежати в м'якому ліжку або грітися біля каміна...
— А хочеш мати м'яке ліжко і теплий куток? То залишайся в нас. Житимеш і працюватимеш разом із нами. Ти розумієш, що я пропоную тобі не багатство і не життя нероби. Ти житимеш таким самим життям, як і ми: будеш рано вставати, цілий день копатися в землі, в поті чола заробляючи свій шматок хліба. Зате ти завжди матимеш цей шматок; не доведеться тобі спати просто неба, як сьогодні; ти не будеш боятися, що замерзнеш десь на дорозі або в канаві. Ввечері тебе чекатиме постелене ліжко, а свій суп ти їстимеш з особливою насолодою, знаючи, що ти заробив його. Мені здається — ти гарний хлопець, я думаю, що ми полюбимо тебе як сина і брата.
Ліза повернулася до мене, і я побачив, як вона усміхається крізь сльози.
Я на якийсь час застиг, не в силі збагнути того, що почув.
Сім'я!
У мене буде сім'я! Скільки разів ця моя мрія розвіювалась прахом! Матінка Барберен, пані Мілліган, Віталіс — усі, один по одному, пішли від мене.
Становище моє було жахливе. Цієї ночі померла людина, з якою я прожив кілька років і яка була мені за батька. Втратив я і свого спільника по роботі, свого друга, свого любого Капі. І коли я почув запрошення квітникаря, то знетямився з радості.
Я більше не буду самотнім!
Починається нове життя!
Оці хлопці будуть моїми братами...
А ця мила дівчинка Ліза буде моєю сестрою...
Я не раз уявляв собі подумки, що знайду батька й матір, але ніколи не думав про братів і сестер.
І от тепер я їх матиму!
Щоправда, це не кревні брати й сестри, але вони, видно, дуже добрі й славні...
Я рвучко скинув з плеча ремінь арфи.
— Оце відповідь,— усміхнувшись, сказав квітникар,— хороша відповідь. Бачу, моя пропозиція тобі сподобалася. Повісь арфу ось на цей гвіздок, любий мій хлопчику. А того дня, коли ти відчуєш, що тобі в нас не подобається, знімеш її та й підеш собі. Тільки постарайся вибрати кращу пору, щоб вилетіти в світ широкий, як ластівка чи соловей...
Будинок, біля якого ми впали знесилені, стояв у передмісті Глясієр. Квітникаря, якому він належав, звали П'єр Акен. На той час сім'я Акена складалася з п'яти душ: його самого, двох синів — Алексіса та Бенжамена, і двох дочок — старшої, Етьєнетти, та меншої — найменшої з усіх дітей — Лізи.
Ліза була німа, але не від народження. Протягом двох років вона розмовляла. А коли їй не виповнилося ще й чотирьох, втратила мову після тяжкої хвороби. На щастя, це не позначилося на її розумових здібностях. Навпаки, Ліза була не на літа розвинута. Вона не тільки все розуміла, а й по-своєму говорила — жестами. В багатьох сім'ях, особливо в бідних, часто трапляється, що хвора дитина стає об'єктом знущань і зневаги. Але Ліза, завдяки своїй кмітливості, жвавості, життєрадісності й доброті, уникла цієї нещасливої долі. Брати ставилися до неї так, що вона не відчувала свого лиха, батько упадав над нею, старша сестра її обожнювала.
Колись у привілейованих сім'ях першу — старшу — дитину любили й пестили найдужче і приділяли її вихованню найбільше уваги. Нині ж у багатьох сім'ях, особливо небагатих, на старшу дитину припадає найбільше обов'язків. Пані Акен померла через рік після народження Лізи, і відтоді Етьєнетта, яка була всього на два роки старша від брата, заміняла в сім'ї матір. До школи вона не ходила, бо повинна була варити їжу, прати й латати одяг, глядіти Лізу. По недовгім часі всі забули, що вона й сама ще дитина. Її звикли мати за служницю, з якою нема чого церемонитись, бо вона була слухняна, покірна й лагідна на вдачу.
Етьєнетта гляділа Бенжамена, бавила Лізу. Вона вставала вдосвіта, варила суп і годувала батька, а потім цілий день поралась по господарству. Спати вона лягала пізніше за всіх. Влітку прала на кладці білизну, поливала квіти, а взимку вставала вночі й накривала квіти солом'яними матами, щоб їх не побив мороз. За всім цим Етьєнетті не було коли гратися, як іншим дітям. В чотирнадцять років її личко було вже сумним і задумливим. Та водночас це личко випромінювало доброту та ніжність.
Повісивши арфу на гвіздок, я став розповідати, як нас звалив холод і втома, коли ми поверталися з Жантільї, де сподівалися заночувати в каменоломні. Раптом я почув, що в двері, які виходили в квітник, хтось шкрябає. Потім долинуло жалісне скавуління.
— Це Капі! — вигукнув я, рвучко підвівшись.
Та Ліза випередила мене. Вона підбігла до дверей і відчинила їх.
Капі кинувся до мене. Коли я взяв його на руки, він, тремтячи всім тілом і радісно повискуючи, почав лизати мені обличчя.
— А що буде з Капі? — спитав я.
— Капі залишиться з тобою,— сказав Акен.
Наче зрозумівши ці слова, Капі стрибнув на землю і, приклавши лапку до грудей, вклонився. Це дуже розсмішило дітей, особливо Лізу, і, щоб їх розвеселити ще більше, я наказав Капі зіграти якусь із ролей свого репертуару. Але він не послухався мене. Плигнувши мені на коліна, він знову став лащитись, а потім, зіскочивши на землю, потяг мене за рукав.
— Він хоче, щоб я пішов з ним.