— То ти не голодний? — спитав він мене.
— Ні.
— Тоді марш спати, і постарайся заснути зразу, а то я розгніваюсь.
Матінка Барберен зробила мені знак скоритися, але я і не думав опиратися.
Наша кухня правила нам водночас і за спальню. Біля печі були кухонні меблі — стіл, скриня для харчів, шафка з посудом, а по кутках стояли наші ліжка: в одному — ліжко матінки Барберен, а в протилежному — моє, завішене червоною ганчіркою.
Я поквапом роздягся й ліг, але заснути, звісно, не міг. З наказу не засинають. До того ж, я був дуже схвильований і нещасливий.
Невже цей чоловік — мій батько? То чого ж він такий суворий зі мною?
Відвернувшись до стіни, я даремно силкувався прогнати ці думки. Сон не приходив.
Через якусь часину я почув, що хтось скрадається до мого ліжка.
Хода була повільна й важка, і я зразу впізнав Барберена. Потім відчув тепле дихання на моєму волоссі.
— Спиш? — спитав приглушений голос.
Я не наважився відповісти, бо жахливі слова: "Я розгніваюсь",— ще лунали у мене в вухах.
— Спить,— заспокоїла чоловіка матінка Барберен.— Не встигне прикласти вухо до подушки, як уже засинає. Така, бач, у нього натура. Можеш говорити — не бійся, що він почує. Як твій позов?
— Я програв. Судді вирішили, що я не повинен був у той час перебувати під риштуванням і що хазяїн не повинен нічого мені платити.
Барберен грюкнув кулаком по столу й почав лаятись якимись незрозумілими мені словами.
— Гроші пішли за вітром, я скалічений, попереду самі злидні, ось воно як! — вигукнув він трохи згодом.— Повертаюсь додому — а тут іще оце хлоп'я... Чому ти не зробила так, як я наказав?
— Тому що я не могла...
— Не могла віддати його в притулок?
— Хіба ж можна віддати дитину, яку вигодувала своїм молоком і яку любиш мов свою рідну?
— Це не твоя дитина!
— Я вже хотіла була зробити так, як ти звелів, але несподівано він захворів.
— Захворів?
— Авжеж, захворів. І якби я віддала тоді його в притулок, він би там помер.
— Ну, а коли видужав?
— Він видужав не зразу. Після цієї хвороби його схопила інша, і він знову довго хворів. І я надумала: могла ж я годувати його досі, то й далі зможу годувати.
— Скільки йому вже років?
— Вісім.
— Ну що ж, у вісім років він піде туди, куди мав податися раніше.
— Жероме, ти цього не зробиш!
— Не зроблю? А хто стане мені за заваді? Невже ти думаєш, що ми вік повинні тримати його в себе?
Вони замовкли, і я зміг перевести дух. Від хвилювання мені перехопило горло, аж я ледве не задихнувся.
Нарешті матінка Барберен заговорила знов:
— Тебе в Парижі як підмінили! Ти не був такий раніше...
— Париж не тільки змінив мене, а й скалічив. Як тепер заробляти на життя? В нас більше немає грошей. Корову продано. Чи можемо ми годувати чужу дитину, коли самі не маємо чого їсти?
— Це моя дитина.
— Така твоя, як і моя. Це не селянський хлопець. Я придивився до нього за вечерею: тендітний, худий, слабкі руки й ноги.
— Але він славний хлопчик, розумний і добрий* Він працюватиме на нас.
— Тим часом ми повинні працювати на нього, а я не можу більше працювати.
— А як з'являться його батьки, що ти скажеш?
— Відішлю їх у притулок. Але годі базікати, набридло! Завтра я відведу його до мера. А зараз піду до Франсуа. За годину вернуся.
Рипнули двері. Він пішов.
Я миттю скочив з ліжка й покликав:
— Мамо, мамо!
Матінка Барберен підбігла до мене.
— Невже ти віддаси мене в притулок?
— Ні, мій маленький Ремі, ні!
Вона ніжно пригорнула мене й поцілувала. Її пестощі підбадьорили мене, і я перестав плакати.
— То ти не спав? — стиха спитала вона.
— Я не винен.
— Я не сварю тебе. Отже, ти чув усе, що говорив Жером? Мабуть, мені слід було давно розповісти тобі правду. Але ж я любила тебе як рідного, і тяжко було мені признатися, що я тобі не мати. Бідний хлопчику, ти сам чув, що ми не знаємо, хто твоя мати і чи жива вона. Тебе знайшли в Парижі, і ось як це трапилося. Одного ранку Жером ішов на роботу і почув на вулиці плач дитини. Було це в лютому, надворі тільки-но почало світати. Він пройшов ще трохи і побачив, що на землі, біля хвіртки саду, лежить дитина. Озирнувшись довкола, він побачив якогось чоловіка, що ховався за деревами, і зрозумів: той хотів упевнитись, чи хто підбере дитину, яку він кинув на вулиці. Жером розгубився: дитинча кричало щосили, так наче розуміло, що йому можуть допомогти. Тим часом надійшли інші робітники і вирішили віднести дитинча в поліцейську дільницю. Там його розвинули. То був гарний хлопчик місяців п'яти-шести, великий, товстенький. Пелюшки, в які він був сповитий, свідчили, що батьки його — люди багаті. Тільки невідомо було, хто вони, бо всі позначки на пелюшках було повирізувано. Комісар поліції пояснив, що дитя спочатку, певне, викрали, а потім покинули на вулиці. Він записав усе, що розповів Жером, а також прикмети дитини і сказав, що відішле її в будинок для безпритульних дітей, коли ніхто не побажає взяти її на виховання. Батьки, мабуть, розшукують дитину; вони щедро винагородять того, хто про неї потурбується. Жером сказав, що хоче взяти хлопчика собі. У мене на той час знайшлась якраз дитина, і я могла годувати обох. Отак я стала твоєю матір'ю.
— О, мамо!
— Через три місяці моя дитина померла, і тоді я ще більше полюбила тебе. Я й забула, що ти мені не рідний. Та Жером того не забув. Батьки твої не знаходились, і згодом він звелів оддати тебе в притулок. Ти чув, чому я не послухала його.
— Ой, тільки не в притулок! — закричав я, чіпляючись за неї.— Прошу тебе, тільки не в притулок!
— Ні, дитино моя, ти не підеш туди. Я це владнаю. Жером не злий. Це горе і страх перед злиднями спонукають його так чинити. Ми працюватимемо, і ти працюватимеш.
— Так, я робитиму все, що ти захочеш. Тільки не віддавай мене в притулок.
— Гаразд, не віддам, але з умовою, що ти негайно заснеш. Скоро повернеться Жером, і не треба, аби він бачив, що ти не спиш.
Міцно поцілувавши, вона обернула мене обличчям до стіни. Я намагався заснути, але був такий приголомшений і схвильований, що довго не міг заспокоїтись.
Отже, матінка Барберен, така добра й лагідна,— не рідна моя мати? Але яка ж тоді моя справжня мати? Ще краща, ще лагідніша? Ні, це неможливо!