На біду, Віталіс про це не знав і, вернувшись, найперше звелів мені наготувати арфу і все необхідне для вистави.
Почувши ці добре знайомі йому слова, Серденько тепер почав благати Віталіса взяти його з собою. Навіть якби він умів розмовляти, то й тоді не висловив би краще своє бажання, ніж робив це жестами й гримасами. Справжні сльози котилися з його очей, він цілував Віталісові руки.
Було зворушливо дивитись, як ревно це маленьке, ледь живе звіря благало нас. Але погодитись на прохання Серденька — означало приректи його на смерть.
І от настав час іти виступати. Я поклав у вогонь грубих полін, які б довше горіли, і закутав у ковдру бідолашного Серденька, що плакав гіркими сльозами.
Коли ми йшли засніженою вулицею, Віталіс пояснив, чого він од мене чекає.
Не могло бути й мови про наші звичайні п'єси, бо нам бракувало основних артистів; тому всі надії покладалися на Капі й на мене. Хай там що, а ми повинні були зібрати сорок франків.
Сорок франків! Жахлива цифра!
Віталіс уже все приготував заздалегідь. Лишалося тільки запалити свічки. Але цю розкіш ми могли дозволити собі тільки тоді, як зберуться глядачі, а то коли б наше освітлення не згоріло ще до початку концерту.
Нарядивши Капі й затримувавшись сам, я став за колоною й дивився, як сходяться люди.
Незабаром з вулиці долинув барабанний дріб і ще якийсь невиразний гул. Зо два десятки хлопчаків ішли слідом за барабанщиком, відбиваючи такт ногами.
Не перестаючи барабанити, барабанщик став між двома засвіченими ліхтарями при вході до нашого театру, і публіці лишалося тільки займати в залі місця і чекати, коли почнеться концерт.
Як повільно та публіка збиралася, хоч веселий барабанщик на дверях старався з усієї сили! Здавалося, до нас прийшли діти чи не з усього села, але хіба можна було сподіватися від них виручки в сорок франків? Нам треба було людей статечних, з туго набитими гаманцями та щедрою рукою.
Нарешті Віталіс вирішив починати, хоч зал був далеко не повний. Ми не могли чекати довше: зайвих свічок у нас не було.
Мені довелося першому вийти на сцену. Я заспівав дві пісеньки, акомпануючи собі на арфі. Щиро кажучи, оплески, якими обдарувала мене публіка, були досить скупі.
Мене ніколи не мучило акторське самолюбство, але цього разу холодний прийом глядачів засмутив мене. Бо співав я не задля слави, а задля бідного Серденька. Як я хотів зворушити їх, цих глядачів, примусити їх шаленіти! Але я бачив, що вони не дуже зацікавилися мною і, певно, не вважали мене за "видатного співака".
Капі пощастило більше. Йому аплодували довго й завзято і навіть гупали ногами.
Настав вирішальний момент. Поки під акомпанемент Віталіса я танцював іспанський танець, Капі з дерев'яною чашечкою в зубах пішов між рядами, де сиділа публіка.
Чи збере він сорок франків? Серце моє тривожно стискалось, а проте я мусив усміхатись до публіки як-наймилішою усмішкою.
Я мало не падав від утоми, але танцював далі, бо повинен був дочекатися, коли вернеться Капі. Та він не дуже поспішав, і коли який глядач не хотів давати грошей, він постукував лапкою по його кишені.
Нарешті я побачив, що Капі вертається, і хотів уже зупинитись, але Віталіс дав мені знак танцювати далі. Продовжуючи танцювати, я наблизився до Капі і побачив, що його чашечка далеко не повна.
Віталіс теж подивився на зібрані гроші, а тоді вийшов насеред сцени.
— Мені здається, що ми програму нашу виконали. Але поки свічки ще горять, я, якщо публіка бажає, заспіваю декілька арій.
Хоч Віталіс і вчив мене співати, я ніколи досі не чув, як він по-справжньому співає. Принаймні, він ніколи не співав так, як того вечора.
В той час я ще був неспроможний судити, гарно хтось співає чи погано, майстерно чи ні, але я добре пам'ятаю, які почуття викликав у мене його спів. Сховавшись у куточку сцени, я плакав.
Крізь сльози я побачив молоду жінку в першому ряду, яка аплодувала з усіх сил. То була не селянка, а справжня пані — молода, вродлива. Біля неї сидів малий хлопець, який захоплено аплодував Капі, — напевно, її син, бо дуже був схожий на неї.
Після першої арії Капі знову розпочав обхід, і я здивувався, побачивши, що вродлива дама нічого не поклала в чашечку.
Коли Віталіс доспівав останню арію, вона поманила мене рукою, і я підійшов до неї.
— Я б хотіла поговорити з твоїм хазяїном,— сказала вона.
Мене трохи здивувало, що ця гарна жінка хоче порозмовляти з Віта лісом. Краще б вона поклала якийсь дрібняк у чашечку. І все ж я сказав Віталісові про її бажання. А тим часом вернувся Капі: другий збір був іще менший, ніж перший.
— Чого дамі треба від мене? — спитав Віталіс.
— Вона хоче поговорити з вами.
— Мені нема про що з нею говорити.
— Вона нічого не дала Капі — може, щось дасть тепер.
— Ну, то хай Капі йде до неї, а не я.
І все ж він пішов, прихопивши й Капі з собою. Я пішов за ними.
Віталіс холодно вклонився дамі.
— Пробачте, що турбую вас, але я хотіла вас привітати. Я музикантка, і мене вразив ваш великий талант.
Великий талант? У Віталіса, вуличного співака, дресирувальника тварин? Я був приголомшений.
— Який може бути талант у старої людини,— заперечив Віталіс.
— Не думайте, що я звертаюся до вас із нескромної цікавості,— вела далі жінка.
— Але я готовий задовольнити вашу цікавість. Вас дивує, що дресирувальник тварин уміє сяк-так співати?
— Я зачарована вашим співом.
— Все це дуже просто. Я не був завжди тим, чим став зараз. Колись давно, в пору моєї юності, я був... атож, я був слугою в одного великого співака і, наслідуючи його, як папуга, завчив кілька арій, які він розучував у моїй присутності. Ось і все.
Дама нічого не відповіла, лише пильно подивилася на зніяковілого Віталіса.
— До побачення, добродію,— мовила вона, наголошуючи слово "добродію",— до побачення, і ще раз дозвольте подякувати вам за ту втіху, що я зазнала.
І, нахилившись до Капі, вона поклала в чашечку золоту монету.
Я думав, що Віталіс проведе даму до виходу, але він цього не зробив, а коли вона відійшла, стиха пробурмотів якийсь італійський прокльон.
— Вона дала Капі золотий,— сказав я.
Він хотів відважити мені запотиличника, але передумав і опустив руку.