Я спитав, чи не думає він, що вовки розірвали й Серденька.
— Ні,— відповів Віталіс,— вовки не наважилися б увійти в освітлений курінь. Я думаю, що вони накинулися на Зербіно й Дольче, коли ті вийшли в ліс, але сюди забратися вони не могли. Може, поки ми були в лісі, Серденько, злякавшись, вискочив із куреня й заховався десь поблизу. Я дуже тривожуся за нього, бо в цю проклятущу погоду він застудиться, холод для нього смертельно небезпечний.
— То пошукаємо ще!
І ми знову шукали, але знову нічого не знайшли.
— Доведеться чекати світанку,— сказав Віталіс.
— А коли ж він настане?
— Десь за дві-три години.
І він сів біля вогню, схопившись обіруч за голову.
Не сміючи його турбувати, я тихо сидів поруч з ним, тільки підкидав гіллячки у вогонь. Час від часу Віталіс підводився і йшов до виходу, дивився на небо, прислухався і знову вертався на своє місце. Мені було б легше, якби він насварився на мене та не сидів такий похмурий і пригнічений.
Три години, про які говорив Віталіс, тяглися жахливо довго. Здавалося, цій ночі не буде кінця-краю.
Нарешті зірки поблякли, небо посвітлішало; почався світанок.
Але над ранок ще похолодніло. Може, ми й знайдемо Серденька, та чи буде він живий?
А що як знову піде сніг, тоді як його шукати? Проте небо було чисте; воно порожевіло, провіщаючи гарну погоду.
Коли холодне ранкове світло осяяло кущі й дерева, ми вийшли з куреня, озброївшись добрими дрючками.
Капі вже оговтався після нічного страху; тепер, зазираючи в очі свого хазяїна, він чекав тільки сигналу кинутися вперед.
Ми саме шукали на снігу слідів Серденька, коли це Капі задер голову і радісно загавкав. Це означало, що треба шукати не на землі, а вгорі.
І справді, ми побачили, що сніг на курені притоптаний біля великої гілляки, яка звисала прямо над дахом. Це була гілляка великого дуба, і на вершку цього дуба, в розгіллі, видніла невеличка темна постать. То був Серденько. Певно, злякавшись виття вовків, він, коли ми вийшли, кинувся на дах куреня, а вже звідти видряпався на дуба. Почуваючи себе там в безпеці, він притулився до дерева і не відповідав на наш поклик.
Хазяїн лагідно гукнув його, але він і не поворухнувся, неначе був мертвий. Кілька хвилин Віталіс кликав його, але Серденько не виявляв ніяких ознак життя. Мені дуже хотілось хоч якось спокутувати свою провину.
— Дозвольте, я його дістану.
— Ти скрутиш собі в'язи.
— Не скручу!
Насправді ж лізти на високе, вкрите снігом дерево було небезпечно й важко. Та, на щастя, я змалку навчився спритно лазити по деревах. Кілька невеличких гілок у нижній частині стовбура стали мені за щаблі. Сніг, що струшувався згори, сліпив мені очі, але я швидко досяг першого розгалуження. Далі було лізти набагато легше.
Деручись угору, я лагідно говорив до Серденька, який сидів незрушно і тільки дивився на мене своїми блискучими очима. Я був майже добрався до нього і вже простяг руку, щоб його схопити, та він враз перестрибнув на іншу гілку.
Я, певно, ніколи не спіймав би Серденька, якби не сніг на гілках дуба. Серденько намочив лапки, і це йому не сподобалося. Тоді, перестрибуючи з гілки на гілку, він плигнув хазяїнові на плече і сховався під його курткою.
Тепер треба було знайти собак.
Ступивши кілька кроків, ми опинилися на тому місці, де побували вночі і де бачили притоптаний сніг. Тепер, при світлі, неважко було здогадатися, що тут сталося.
Собаки, вискочивши з куреня, побігли одне за одним. Ми виразно бачили їхні сліди на відстані двадцяти метрів. Потім разом з їхніми слідами ми побачили вовчі сліди; далі було видно тільки перемішаний і закривавлений сніг.
Не варто було продовжувати пошуки: тут бідних собак задавили вовки й потягли в хащі. До того ж, треба було якнайскоріше відігріти Серденька.
Ми вернулися в курінь, і поки Віталіс тримав біля вогню Серденька, я нагрів ковдру, в яку ми його тут-таки й закутали. Але, крім теплої ковдри, Серденьку потрібне було ліжко з грілкою і гаряче питво.
Ми сиділи біля печі й мовчки дивилися на полум'я. Бідні Зербіно й Дольче! Нещасні наші друзі! Вони ділили з нами і горе, й радість, а для мене були як діти, і це я винний у їхній смерті...
Я не знаходив собі виправдання. Якби я добре вартував і не заснув, собаки не вийшли б у ліс. А на освітлений курінь вовки б нізащо не напали.
Хоч би Віталіс висварив чи побив мене!
Але він нічого не казав і навіть не дивився на мене. Він сидів, схилившись над вогнищем, і, напевно, думав про те, що нам робити. Як давати без собак вистави? З чого жити?
РОЗДІЛ XIV. СЕРДЕНЬКО
Була гарна погода, як і провіщав світанок. У безхмарному небі сяяло сонце; засніжений ліс, такий сумний і похмурий напередодні, сьогодні сліпив очі своєю білиною.
Час від часу Віталіс засовував руку під ковдру й мацав Серденька. Той ніяк не зігрівався, і, коли я нахилявся до нього, то чув, як він цокотить зубами.
— Треба будь-що добратися до села,— сказав Віталіс підводячись,— а то Серденько тут помре. Ходімо!
Добре нагрівши ковдру, він загорнув у неї Серденька й засунув собі під куртку.
— Надто дорого заплатили ми за цей гостинний притулок! — сказав Віталіс тремтячим голосом.
Незабаром після того, як ми вийшли на велику дорогу, нам стрівся селянин із саньми і сказав, що десь за годину ходи буде село.
Це додало нам сил, але все одно важко було брести снігом, який сягав мені до пояса.
Час від часу я перепитував Віталіса, як почуває себе Серденько, і він відповідав мені, що Серденько не перестає тремтіти.
Нарешті попереду забіліли дахи величенького села; ще трохи зусиль, і ми будемо біля мети.
Звичайно ми не зупинялися в багатих заїздах, а вибирали якусь бідну халупу край села чи в передмісті, де можна було дешевше прожити. Але цього разу Віталіс попрямував до заїзду з красивою позолоченою вивіскою. У прочинені двері кухні було видно стіл із харчами, а на великій плиті весело булькотіли каструлі з червоної міді, пускаючи під стелю хмарини пари. Ще на вулиці приємно залоскотав нам ніздрі смачний запах жирного супу.
Віталіс, не скидаючи капелюха, з гордовитим виглядом зайшов у кухню і зажадав у господаря добру кімнату з каміном.
Спочатку господар, вродливий ставний чоловік, з погордою подивився на нас, але великосвітські манери Віталіса викликали в нього повагу, і він наказав служниці відвести нас у номер.