Я попросив у пані Мілліган дозволу піти на вокзал і, взявши з собою собак та Серденька, вирушив зустрічати господаря. Собаки були неспокійні, ніби щось передчували, Серденько байдужий, а я страшенно хвилювався. Адже вирішувалася моя доля...
Я примостився в якомусь куточку привокзального подвір'я, тримаючи собак на поводах, а Серденька — під курткою, і чекав, не помічаючи нічого довкола.
Собаки перші зачули хазяїна й щосили кинулися вперед; я не був насторожі, тож вони вирвались і побігли з радісним гавкотом. Майже зразу я побачив Віталіса. Капі стрибнув йому на руки, а Зербіно й Дольче дряпа-лись йому по ногах.
Я теж кинувся до нього. Віталіс, поставивши Капі на землю, стиснув мене в своїх обіймах і вперше за весь час поцілував, приказуючи:
— Добрий день, любий мій хлопчику!
Віталіс ніколи не був суворий зі мною, хоч і не дуже мене пестив. Тому ця несподівана ніжність зворушила мене до сліз. Я побачив, що Віталіс дуже постарів у тюрмі: згорбився, губи знекровилися.
— Ну що, дуже я змінився, чи не так, хлопче? — спитав він.— Тюрма — поганий прихисток, а нудьга гірша за хворобу. Та вже минулося. Тепер буде краще.— Потім він перевів розмову на інше: — А як ти познайомився з цією дамою, що написала мені?
Я розповів йому, як натрапив на "Лебедя" і як жив у пані Мілліган. Розповідав я дуже довго, боячись дійти до кінця й зачепити питання, яке мене так турбувало. Я нізащо в світі не сказав би Віталісові, що хотів покинути його, аби залишитися з пані Мілліган та Артуром.
Ми прийшли до готелю, де зупинилася пані Мілліган, швидше, ніж я скінчив свою розповідь. Віталіс теж нічого мені не сказав про лист і пропозицію пані Мілліган.
— І ця дама чекає на мене? — спитав він, коли ми зайшли до готелю.
— Так. Я проведу вас до неї.
— Не треба. Скажи номер її кімнати і чекай мене тут із собаками й Серденьком.
Я слухняно сів на лавці перед дверима готелю, а собаки полягали коло мене. Їм теж хотілося піти за господарем, але так само, як і я, вони не сміли порушити його наказу. Віталіс умів наказувати.
Чому він не хоче, щоб я був присутній при його розмові з пані Мілліган? Я ще не встиг знайти відповідь на це питання, як Віталіс вернувся.
— Іди попрощайся з цією дамою. Я чекатиму тебе тут. Через десять хвилин ми рушаємо.
Я стояв приголомшений.
— То ви сказали?..
— Я сказав, що ти мені потрібен, а я потрібен тобі. Отже, я не маю наміру поступатися своїми правами на тебе. Іди і швидше вертайся!
Його слова трохи додали мені відваги. Настирлива думка про те, що я знайда, не покидала мене. Я був подумав, що нам треба вирушати через десять хвилин тому, що Віталіс розповів їм усе про мене.
Увійшовши до кімнати пані Мілліган, я побачив, що Артур гірко плаче, а мати, схилившись над ним, утішає його.
— Ремі, правда, ти не підеш від нас? — закричав
Артур.
— Я просила синьйора Віталіса залишити тебе в нас,— сказала пані Мілліган таким голосом, що на очі мені знов набігли сльози,— але він не погодився, і я не змогла його умовити.
— Він лихий! — вигукнув Артур.
— Ні, він зовсім не лихий,— провадила пані Мілліган,— і, мабуть, щиро любить Ремі. Здається, він чесна і достойна людина. Ось як він пояснив мені свою відмову: "Я люблю цього хлопця, а він любить мене. Сувора школа життя, яку він пройде в мене, буде йому корисніша, ніж становище слуги, в якому він, безперечно, опиниться у вас, навіть коли б ви того не хотіли. Ви дасте йому виховання, освіту, ви розвинете його розум, але не загартуєте його характеру. Він не може бути вашим сином, а моїм буде. Це набагато краще, ніж бути іграшкою хворої дитини, хоч би й такої любої і лагідної, як ваш син. Я теж дам йому освіту".
— Але ж він не батько Ремі,— заперечив Артур.
— Це правда, але він його хазяїн, бо батьки віддали Ремі до нього в найми. Тож Ремі повинен слухатися Віталіса.
— Я не хочу, щоб Ремі пішов від нас!
— І все ж він мусить піти за своїм хазяїном, хоч я сподіваюсь, що ненадовго. Ми напишемо його батькам і домовимося з ними.
— О ні! — скрикнув я.
— Чому ні?
— Ні, не пишіть, я вас дуже прошу!
— Але ж це єдиний спосіб повернути тебе.
— Я дуже вас прошу, не треба!
Якби пані Мілліган не заговорила про моїх батьків, у мене на прощання пішло б набагато більше часу, ніж ті десять хвилин, на які відпустив мене Віталіс.
— Вони живуть у Шаваноні, чи не так? — спитала пані Мілліган.
Не відповідаючи їй, я підійшов до Артура, обійняв його й поцілував кілька разів. Тоді, вирвавшись в його кволих обіймів, підійшов до пані Мілліган і поцілував їй
руку.
— Бідна дитина! — прошепотіла вона, цілуючи мене в чоло.
Я швидко пішов до дверей.
— Артуре, я завжди любитиму тебе... й вас, пані, я теж ніколи не забуду,— ридаючи, сказав я.
— Ремі! Ремі! — плакав Артур.
Більш я нічого не чув. Я вибіг із кімнати й зачинив за собою двері. За хвилину я був біля Віталіса.
— В дорогу! — скомандував він.
Отак я розлучився зі своїм першим другом, і почалися для мене злигодні, яких я міг би уникнути, коли б через безглуздий передсуд не побоявся сказати, що я знайда.
РОЗДІЛ XIII. СНІГ І ВОВКИ
І знову я йшов битим шляхом за Віталісом, до болю натираючи плече ременем арфи; йшов і в дощ, і в спеку, пилюкою і болотом.
Знову доводилося вдавати дурня на велелюдних площах, сміятись і плакати, щоб розважити "шановну публіку".
Тяжко було мені знову звикати до злиденного життя після тих двох місяців щастя. Вечорами, лягаючи спати в брудному сільському заїзді, я згадував своє безжурне життя на "Лебеді". Більш ніколи я не бавитимусь з Артуром, не почую більш ласкавого голосу пані Мілліган.
Тішило мене тільки те, що Віталіс тепер став до мене набагато лагідніший. Я вже не почувався таким самотнім, як раніше, й знав, що Віталіс для мене не тільки хазяїн, а й близька людина. Мені не раз хотілося поцілувати Віталіса, показати, як я його люблю, але я не наважувався. Не острах, а якесь інше невиразне почуття, схоже на повагу, стримувало мене.
Настрій у мене був і так поганий, а тут ще й погода зіпсувалася. Наближалася зима, й все тяжче ставало брести по грязюці під нескінченним дощем. Коли ми ввечері приходили ночувати в якийсь заїзд чи клуню, виснажені, змоклі, з ніг до голови забризкані грязюкою, я лягав спати з дуже невеселими думками.