Серденько, який любив передражнювати все, що здавалося йому смішним, перейняв цей жест. А що він був присутній чи не на кожній моїй репетиції, то тільки, було, я затнусь, як він негайно здіймає руки до неба й ляскає себе по стегнах — точнісінько Віталіс.
— Навіть Серденько сміється з тебе! — вигукував мій вчитель.
Нарешті перші труднощі подолано, і я проспівав з нот пісеньку, яку Віталіс написав на аркушику паперу.
Того дня він уже не сплескував відчайдушно руками, а, приязно поплескавши мене по щоці, заявив, що коли я й далі так старатимусь, то стану добрим співаком.
Звичайно, моя наука тривала не один день і навіть не тиждень, а цілі місяці, і весь цей час мої кишені були напхані дерев'яними квадратиками. До того ж, Віталіс міг учити мене тільки в години дозвілля. Багато часу витрачалося на переходи; вони були то довші, то коротші, залежно від того, далеко чи близько було від села до села. Нам доводилося давати вистави скрізь, де можна було надіятись хоч на який-небудь збір, репетирувати ролі з собаками й Серденьком, варити собі їжу,— і тільки після всіх цих справ можна було братися за читання чи музику. Робилося це часто похапцем, коли ми сідали перепочити десь під деревом або на купі каміння. Звичайно я розкладав свої дерев'яні квадратики просто на траві або на дорозі.
І все ж я дечого навчився. Водночас я звик до тривалих переходів, а це було не менш корисно для мене, ніж уроки Віталіса. Поки я жив у матінки Барберен, то був досить кволою дитиною. Але від бурлацького життя, від постійного перебування на свіжому повітрі мої руки й ноги зміцніли, легені розвинулись, шкіра загрубіла, і я легко терпів холод і спеку, сонце й дощ, злигодні та втому. Цей гарт допоміг мені витримати жорстокі удари долі, яких я зазнав багато в юні літа.
РОЗДІЛ VIII. СУД
Якось увечері ми прийшли до великого міста, розташованого на березі річки. Його будинки, здебільшого негарні, були споруджені з червоної цегли, а вулиці забруковані маленькими гострими камінцями, не дуже приємними для ніг наморених подорожніх. Віталіс сказав мені, що це місто називається Тулуза і що ми залишимося тут надовго.
Як і завжди, ми найперше подбали про те, щоб знайти добрі місця для наших вистав. Таких місць у Тулузі виявилось багато, а надто в тій частині міста, яка межує з Ботанічним садом. Була там мальовнича галявина, затінена великими деревами, і на цю галявину виходило кілька бульварів. На одному з таких бульварів ми й розташувалися. Вже на першу нашу виставу зібралося багато глядачів.
На лихо, наша поява чомусь не сподобалася поліцейському, який чергував на цьому бульварі. Чи він, може, не любив собак, а чи ми порушували лад на його дільниці, але він звелів нам негайно забиратися геть.
Мабуть, розумніше було б не заводитися з поліцейським і поступитися йому. Але Віталіс, дарма що був скромним дресирувальником собак, мав свою гордість. До того ж, він вважав, що в його діях не було нічого протизаконного, тому відмовився скоритися поліції.
Коли Віталіс хотів стримати свій гнів, він звертався до людей з перебільшеною чемністю.
— Чи може вельмишановний представник влади вказати мені закон, який забороняв би таким бідним комедіантам, як ми, займатися своїм ремеслом у громадському місці? — спитав він з низьким уклоном, скидаючи капелюх.
Поліцейський відповів, що Віталіс повинен слухатися його, а не сперечатись.
— О, звичайно, обіцяю негайно підкоритися вашому наказу, коли ви вкажете, згідно якої ухвали його даєте.
Того дня поліцейський повернувся і пішов собі, а Віталіс із капелюхом у руці, зігнувшись у три погибелі, поштиво дивився йому вслід. Але наступного дня поліцейський прийшов знов і, переступивши через мотузки, напався на нас якраз посеред вистави.
— Зараз же надіньте намордники на собак! — гаркнув він на Віталіса.
— Надіти намордники на собак?
— Є таке розпорядження поліції, і ви повинні його знати.
Ми щойно почали п'єсу "Хворий приймає проносне". А що ми вперше виконували цю п'єсу в Тулузі, публіка дивилася її з великою цікавістю.
Втручання поліцейського викликало обурення, почулися вигуки:
— Не перебивайте!
— Дайте закінчити виставу!
Віталіс жестом руки попросив усіх замовкнути.
Скинувши свій фетровий капелюх й вклонившись так низько, що пера торкнулися землі, він підійшов до поліцейського.
— Може, я недочув? Шановний представник влади справді сказав, щоб я надів намордники на моїх артистів? — спитав він.
— Авжеж! Надіньте намордники на собак і то якнайскоріше!
— Надіти намордники на Капі, Зербіно й Дольче! — вигукнув Віталіс, більше звертаючись до публіки, ніж до поліцейського.— Але що це думає ваша світлість? Як може всесвітньо відомий лікар Капі лікувати хворого, коли на ньому буде намордник? Дозвольте нагадати вам, синьйоре, що хворий приймає ліки через рот.
Іншого способу наш розумний і вихований лікар Капі ніколи б не зважився застосувати перед такою вишуканою публікою.
При цих словах юрба вибухнула реготом.
Було зрозуміло, що глядачі схвалюють поведінку Віталіса, а з поліцейського сміються. Особливо ж їх тішив Серденько, який за спиною "шановного представника влади" корчив страшенно кумедні гримаси, схрестивши, як той, руки або впершись кулачком у бік і відкинувши назад голову.
Роздратований промовою Віталіса і сміхом глядачів, поліцейський різко обернувся. І тут він помітив мавпу, що передражнювала його. Хвилину людина й тварина, не кліпаючи, дивились одне одному в очі, ніби вичікували, хто з них перший опустить погляд.
Новий вибух сміху поклав край цій сцені.
— Якщо завтра ваші собаки будуть без намордників,— закричав поліцейський, сварячись на нас кулаком,— я вас позиватиму!
— До завтра, синьйоре,— мовив Віта ліс.— До завтра. Я гадав, що Віталіс тепер піде й купить намордники
для собак, але він цього не зробив і протягом усього вечора навіть не згадав про свою сварку з поліцейським. Тоді я сам зважився нагадати йому про це.
— Щоб Капі завтра під час вистави не скинув свого намордника, добре було б привчити його до намордника заздалегідь.
— Невже ти думаєш, що я надіну на Капі залізний намордник?
— Але ж поліцейський не дасть нам спокою.