Німецька батарея, що обслуговувала турків, продовжувала клювати свої дроти. Вона навіть не намагалася кинути далі хоч на тридцять кроків, щоб влучити в першу лінію руських окопів. За гумовою машкарою поручик Туманов нарешті спіймав за кінець ту здогадку, яка почала давити його мозок. Як артилерист, він не міг простити німецьким артилеристам такої неохайної стрільби. Але цього не може бути: навмисне по своїх?
Він глянув іще раз у віконце. Так. Німецькі снаряди рвалися на пробитих вирвах у їхніх же дротах. "Бити по своїх? Це можна було робити хіба навмисне. — І враз волосся заворушилося йому під кашкетом. — Невже це може бути?"
Після такої нищівної підготовки Туманов не припускав, щоб наступ закінчився невдачею, але постріли німців по своїх колючих дротах наводили на тривожні думки. Вони тепер не давали йому спокою. "Треба попередити піхоту", — нарешті вирішив він.
Пильніше приглядаючись до розривів, Туманов помітив, що частина німецьких снарядів не рветься, а лише шипить, як самовар, і випускає сизуватий дим.
Далекобійна батарея, що добивала десь ворожий штаб, раптом накинулася на Обринчеве узлісся. Вона зробила одну "очередь", і німці більше не допомагали руським у роботі над їхніми дротами.
Запльоване шрапнелями небо закрило сонце, і воно, непомітне й зайве, особливо там, де від смерті переховує лише темна ніч, сховалося за Дикі Лани.
Упоравшись із своїм завданням, важкі гармати поволі перестали бухикати наскрізь пропеченими горлами. Лише тридюймовки, немов розлютована збреха цуценят, все ще цявкали, випльовуючи в чорне небо то гранати, то кучеряві шрапнелі. Але після того реву, посвисту й лязгу, яким сотні гармат приголомшили день, постріли тридюймовок видавалися тепер не більшими за дзижчання мух, що б'ються в сутінках об сірі шибки вікон. І щось подібне до в'їдливих мух почало настирливо дзижчати в голові поручика Туманова. Він давно вже облишив бінокль і, не знаючи, куди дівати себе, тинявся по ходу сполучення біля бліндажа.
Сутінки загасили вже червону смугу зорі, і на окопи, мов чорна ряса монашки, впала ніч, але поручик, заклавши руки в кишені, все ще робив свої десять кроків уперед і назад і пустозоро дивився собі під ноги. Його чад від огню й крові спав з останнім пострілом своєї батареї, і тепер, як на похмілля, тільки тріщала голова. На скронях, ніби під помпою, важко пульсувала кров, а в ушах усе ще дзвенів гул пострілів і не давав можливості сформувати думки про те, що ввесь час, як муха, дзижчало десь поміж дзвону й непокоїло, мов хронічний біль. Повз нього, простуючи вниз, пройшов обшарпаний і сухий, як головка тарані, безнадійно апатичний солдат.
Він провів його нудьгуючим поглядом, і враз йому пригадалась розмова з Забачтою і те, що він щойно пережив.
Туманов скривився, відчуваючи, як червоніє: набалакав з три короби, як хлопчак, а сам шаленів від влучних пострілів.
Йому стало прикро за себе, за свою безхарактерність, стало навіть жалко себе. Щось мулило його. Він глянув довкола. Над окопами стояв приглушений гомін, а під Обринчевим лісом, над розвернутою його снарядами землею, лежала причаївшись моторошна тиша. Туманов тепер зрозумів, що його гнітить, муляє загадковість наступного дня, що мусить відмінити, а може, й покласти край цьому непевному становищу. Його заховували в собі, під сірими сорочками, ті, що вже відкрили край завіси над справжньою причиною війни, ті, що зараз наповнювали три лінії окопів.
"Що їх може заставити йти на неминучу смерть? Земля і воля? Тоді їх стежка лежить назад. За кого треба вважати солдатів, щоб однією і тією ж стежкою гнати їх з лозунгом "за віру, царя і батьківщину" і з лозунгом "без анексій і контрибуцій" за землю і волю? Не підуть вони завтра в наступ, не підуть!" — "Йолопе, ти розумієш все безглуздя твоєї тактики? — враз оскаженівши, підняв кулаки Туманов у бік штабів, де мусив бути Керенський. — Ти розумієш, що завтрашня поразка може бути початком кінця? А тоді скажете, що ми винні: не зуміли в солдатах створити бойовий настрій!"
Перед очима, ніби з туману, мигнув орден в золотій оздобі. Ніби почуваючи, що він безповоротно вислизає з рук, Туманов почав ще більше дратуватися:
"Я поступився своїми принципами, я хочу вийти переможцем, а солдати не підуть в атаку і finita la comedia. Їм начхати на мої переживання, на викинуті для артилерійської підготовки сотні тисяч карбованців". Туманов яскраво переживав уже наслідки можливої поразки і, сам того не помічаючи, почав обурюватися на солдатів, що були байдужими до підготовки, до спроби востаннє зрушити ворога. Туманов уже щиро вірив, що від цього наступу буде залежати і сама свобода, і що коли цим легковажать солдати, значить, їх не обходить свобода, що їм потрібна піч з гарячим черенем, а не свобода. Він навіть перекривив когось: ""А бабам-то нашим каково без мужней головы со слободами обращаться?" От як сипонуть завтра німці на ваші голови, будете тоді знати, як відвойовувати свободу".
Згадавши про німців, він вирішив зараз же попередити батальйонного про німецькі наміри і тут же повернув до третьої лінії окопів.
Вузький хід запасних окопів ущерть був наповнений, мов дровами, піхотними солдатами. Дехто, уткнувши голову в підкопану стінку, тряс уже ніч своїм хропінням, тоді як інші, збившись у маленькі купки, сперечались на різні голоси. Розмова, чути, йшла про царя:
— Не до часу він тепер.
— І не по грошах.
— Я так думаю, що тепер вони всі, царі оті, облетять, як листя: потому буря на них піднялася.
Туманов серед сірих гімнастерок і розкиданих казанків відчував себе чужим і сирітним, а тому намагався протискатися повз купки людей непомітним. Один рудобородий солдат підвів до нього неохоче голову, але продовжував і далі говорити своє:
— Та коли б ще цю радість у крові не втопити, бо воно всякий лізе, який раніше й руським не був.
— А ти на інородних там різних не прискай, — відповів йому хтось із землі, — всім тепер хватить роботи.
В одному місці біля недогарка запаленої свічки гуляли в карти на картоплю. Поруч двоє солдатів із широкими вилицями сиділи над газетою, проте розмовляли, мабуть, про завтрашній наступ. Один навіть, глибоко зітхнувши, махнув рукою й проговорив: