Бетономішалка

Сторінка 4 з 7

Рей Бредбері

З салону долинув голос – тонкий пронизливий жіночий голос.

– Он той, посередині, – хіба не любчик?

– А марсіани навзагал нічого собі. Чоловіки як чоловіки, еге ж, – млосно обізвався інший голос.

– Гей ви! Ау! Марсіани! Гей! Закричавши, Еттіл кинувся навтіки...

Він сидів у парку, дрож стрясав його тіло. Він пригадав усе, що бачив. Подивившись на темне нічне небо, подумав: як далеко він від домівки, який він самотній! Навіть зараз, сидячи під тихими деревами. Еттіл бачив удалині: марсіанські воїни гуляють по вулицях із земними жінками, зникають у примарному мороці будинків розваг – там на сірих екранах рухаються білі привиди, лунають страшні звуки; [258] а поруч сидять маленькі кучеряві жінки, жують клейку гуму, а під ногами валяються вже закам'янілі грудки жуйки, на яких навіки залишилися відбитки гострих жіночих зубів. Печера тіней – кінематограф.

– Привіт!

Він із жахом підвів голову. На лавочку біля нього сіла жінка, вона ліниво жувала гумку.

– Не втікай, я не кусаюся, – сказала вона.

– Ох! – вихопилося в Еттіла.

– Ходімо в кіно! – запропонувала жінка.

– Ні.

– Ходімо, – правила вона своєї. – Всі пішли.

– Ні, – відказав він. – Хіба ви тут, на Землі, тільки це й робите?

– А чого тобі ще? – вона підозріливо глипнула на нього округлими блакитними очима. – Що ж мені, по-твоєму, сидіти вдома, читати книжки? Ха-ха! Оце так-так!

Еттіл втупився в неї, тоді запитав:

– А все-таки, що ви робите?

– Катаємося на автомобілях. У тебе є автомобіль? Купи собі новий "Подлер-шість" з відкидним верхом. Шикарна машина! Кажу тобі, в такому автомобілі з тобою поїде будь-яка дівчина, – сказала вона, підморгнувши.— Ручаюся, в тебе купа грошей, якщо ти прилетів з Марса. Була б охота, можеш купити собі "Подлер-шість" – і їдь куди хочеш!

– Куди, в кіно?

– А що тут поганого?

– Нічого... нічого.

– Знаєте що, пане? – сказала жінка. – Ви розмовляєте як комуніст! Так, сер, подібних розмов тут не потерплять, будьте певні! Нам непогано ведеться в нашому доброму старому [259] світі. Ми люди лагідні, дозволили марсіанам завоювати нас, навіть пальцем не поворухнули – чи не так?

– Ось цього я аж ніяк не можу збагнути,— мовив Еттіл. – Чому ви так зробили?

– Від щиросердя, пане, ось чому! Отак і затямте собі: від щиросердя. – І вона пішла шукати собі іншого залицяльника.

Еттіл зібрався на силі – треба написати листа дружині. Поклавши папір на коліна, він старанно вивів: "Люба Тілло..." Але тут його перервали: над вухом хтось забряжчав у бубон. Він підвів голову й побачив маленьку, схожу на передчасно постарілу дівчину, бабусю з круглим зморшкуватим личком.

– Брате, – закричала вона, обпалюючи Етті-ла вогнистим поглядом. – Чи ти знайшов спасіння?

Еттіл випустив ручку, схопився на рівні.

– Хіба мені загрожує небезпека?

– Страшна небезпека! – заволала бабуся, стрясаючи бубоном, і подивилася на небо. – Ти потребуєш спасіння, брате мій, ти гинеш!

– Здається, справді так, – затремтівши всім тілом, сказав Еттіл.

– Ми сьогодні вже багатьох порятували. Я сама врятувала трьох ваших марсіан. Це ж чудово, хіба пі? – і вона широко осміхнулася.

– Мабуть, так.

Вона підозріливо подивилася на Еттіла. Нахилившись до нього, таємниче прошепотіла:

– Брате, а ти хрещений?

– Не знаю, – прошепотів у відповідь він.

– Не знаєш?! – скрикнула вона й високо підняла бубон.

. – Це щось схоже па розстріл? – запитав він. [260]

– Брате, – мовила бабуся, – ти потонув у злі й гріхах. Я тебе не звинувачую, тебе так виховали. Я бачу, ваші марсіанські школи жахливі – зовсім не вчать вас істині. Вас розбещують брехнею. Брате, якщо хочеш бути щасливий, тобі треба охреститися.

– І тоді я буду щасливий навіть тут, у цьому світі? – запитав Еттіл.

– Не вимагай одразу всього, – відказала вона.— Тут задовольняйся малим, бо є інший, кращий світ, куди ми всі підемо.

– Той світ я знаю, – сказав Еттіл.

– Там спокій, – мовила вона.

– Так.

– І тиша, – вела вона далі.

– Так.

– Там молочні ріки й кисельні береги.

– Либонь, так воно і є, – скрушно погодився Еттіл.

– Т всі радіють.

– Я бачу все це, як зараз, – мовив Еттіл.

– То кращий світ, – сказала вона.

– Куди кращий, – відповів він. – Так, Марс — велика планета.

– Ти що, пане, глузуєш із мене? – Бабуся аж скинулась і мало не пожбурила в Еттіла свій бубон.

– Та ні! – Еттіл збентежився й розгубився. – Я думав, ви говорите про...

– Та вже ж не про ваш гидкий Марс, пане! От такі, як ти, й кипітимуть вічно в казані, і вкриються виразками, і зазнаватимуть вічних тортур...

– І справді, Земля – місце не дуже приємне. Ви дуже точно її змальовуєте.

– Пане, ти знову глузуєш із мене! — розгнівалася бабуся. [201]

– Hi... Hi, вибачте мені. Це все від мого неуцтва.

– Гаразд, – сказала вона. – Ти поганин, а погани всі невиховані. Ось на, візьми цей папірець, приходь завтра за цією адресою, тебе охрестять, і ти знайдеш щастя. Ми співаємо хором, маршируємо, голосно розмовляємо, і коли хочеш почути наші сурми та барабани, приходь. Прийдеш?

– Спробую, – непевно відказав він.

І вона пішла геть, б'ючи в бубон і пронизливо співаючи на все горло: "Щастя моє вічно зі мною!"

Ошелешений Еттіл знову взявся писати листа.

"Люба Тілло! Уяви лише, я наївно думав, ніби земляни зустрінуть нас гарматами й бомбами. Але ні! Я жорстоко помилився. Тут немає ні Ріка, ні Діка, ні Джіка, ані Беннона, нікого з тих славних хлопців, котрі самостійно рятують цілу планету. Зовсім не так.

Тут живуть біляві роботи з рожевими гумовими тілами; вони ніби справжні, але й трохи неправдоподібні, живі, але все роблять, наче автомати; ціле життя живуть у печерах. Мають неймовірно широкі derrieres *. Очі непорушні, застиглі бо вони тільки й знають, що дивляться кіно. Ніякої мускулатури — розвинені лише щелепні м'язи, адже вони безперестанку жують гумку.

* Зади (фр.).

І такі не окремі люди, моя люба Тілло, а вся цивілізація, в яку нас кинули, наче пригорщу зернин у величезну бетономішалку. Ніхто з нас не виживе. Нас погубить не їхня зброя, а [262] їхня гостинність. Нас знищить не ракета, а автомобіль..."

Хтось відчайдушно закричав. Тріск, гуркіт. Тиша.

Еттіл підхопився. За парканом, на вулиці, зіштовхнулися дві машини. Одна була напхом напхана марсіанами, в другій було повно землян. Еттіл знову взявся писати.