З салону долинув голос – тонкий пронизливий жіночий голос.
– Он той, посередині, – хіба не любчик?
– А марсіани навзагал нічого собі. Чоловіки як чоловіки, еге ж, – млосно обізвався інший голос.
– Гей ви! Ау! Марсіани! Гей! Закричавши, Еттіл кинувся навтіки...
Він сидів у парку, дрож стрясав його тіло. Він пригадав усе, що бачив. Подивившись на темне нічне небо, подумав: як далеко він від домівки, який він самотній! Навіть зараз, сидячи під тихими деревами. Еттіл бачив удалині: марсіанські воїни гуляють по вулицях із земними жінками, зникають у примарному мороці будинків розваг – там на сірих екранах рухаються білі привиди, лунають страшні звуки; [258] а поруч сидять маленькі кучеряві жінки, жують клейку гуму, а під ногами валяються вже закам'янілі грудки жуйки, на яких навіки залишилися відбитки гострих жіночих зубів. Печера тіней – кінематограф.
– Привіт!
Він із жахом підвів голову. На лавочку біля нього сіла жінка, вона ліниво жувала гумку.
– Не втікай, я не кусаюся, – сказала вона.
– Ох! – вихопилося в Еттіла.
– Ходімо в кіно! – запропонувала жінка.
– Ні.
– Ходімо, – правила вона своєї. – Всі пішли.
– Ні, – відказав він. – Хіба ви тут, на Землі, тільки це й робите?
– А чого тобі ще? – вона підозріливо глипнула на нього округлими блакитними очима. – Що ж мені, по-твоєму, сидіти вдома, читати книжки? Ха-ха! Оце так-так!
Еттіл втупився в неї, тоді запитав:
– А все-таки, що ви робите?
– Катаємося на автомобілях. У тебе є автомобіль? Купи собі новий "Подлер-шість" з відкидним верхом. Шикарна машина! Кажу тобі, в такому автомобілі з тобою поїде будь-яка дівчина, – сказала вона, підморгнувши.— Ручаюся, в тебе купа грошей, якщо ти прилетів з Марса. Була б охота, можеш купити собі "Подлер-шість" – і їдь куди хочеш!
– Куди, в кіно?
– А що тут поганого?
– Нічого... нічого.
– Знаєте що, пане? – сказала жінка. – Ви розмовляєте як комуніст! Так, сер, подібних розмов тут не потерплять, будьте певні! Нам непогано ведеться в нашому доброму старому [259] світі. Ми люди лагідні, дозволили марсіанам завоювати нас, навіть пальцем не поворухнули – чи не так?
– Ось цього я аж ніяк не можу збагнути,— мовив Еттіл. – Чому ви так зробили?
– Від щиросердя, пане, ось чому! Отак і затямте собі: від щиросердя. – І вона пішла шукати собі іншого залицяльника.
Еттіл зібрався на силі – треба написати листа дружині. Поклавши папір на коліна, він старанно вивів: "Люба Тілло..." Але тут його перервали: над вухом хтось забряжчав у бубон. Він підвів голову й побачив маленьку, схожу на передчасно постарілу дівчину, бабусю з круглим зморшкуватим личком.
– Брате, – закричала вона, обпалюючи Етті-ла вогнистим поглядом. – Чи ти знайшов спасіння?
Еттіл випустив ручку, схопився на рівні.
– Хіба мені загрожує небезпека?
– Страшна небезпека! – заволала бабуся, стрясаючи бубоном, і подивилася на небо. – Ти потребуєш спасіння, брате мій, ти гинеш!
– Здається, справді так, – затремтівши всім тілом, сказав Еттіл.
– Ми сьогодні вже багатьох порятували. Я сама врятувала трьох ваших марсіан. Це ж чудово, хіба пі? – і вона широко осміхнулася.
– Мабуть, так.
Вона підозріливо подивилася на Еттіла. Нахилившись до нього, таємниче прошепотіла:
– Брате, а ти хрещений?
– Не знаю, – прошепотів у відповідь він.
– Не знаєш?! – скрикнула вона й високо підняла бубон.
. – Це щось схоже па розстріл? – запитав він. [260]
– Брате, – мовила бабуся, – ти потонув у злі й гріхах. Я тебе не звинувачую, тебе так виховали. Я бачу, ваші марсіанські школи жахливі – зовсім не вчать вас істині. Вас розбещують брехнею. Брате, якщо хочеш бути щасливий, тобі треба охреститися.
– І тоді я буду щасливий навіть тут, у цьому світі? – запитав Еттіл.
– Не вимагай одразу всього, – відказала вона.— Тут задовольняйся малим, бо є інший, кращий світ, куди ми всі підемо.
– Той світ я знаю, – сказав Еттіл.
– Там спокій, – мовила вона.
– Так.
– І тиша, – вела вона далі.
– Так.
– Там молочні ріки й кисельні береги.
– Либонь, так воно і є, – скрушно погодився Еттіл.
– Т всі радіють.
– Я бачу все це, як зараз, – мовив Еттіл.
– То кращий світ, – сказала вона.
– Куди кращий, – відповів він. – Так, Марс — велика планета.
– Ти що, пане, глузуєш із мене? – Бабуся аж скинулась і мало не пожбурила в Еттіла свій бубон.
– Та ні! – Еттіл збентежився й розгубився. – Я думав, ви говорите про...
– Та вже ж не про ваш гидкий Марс, пане! От такі, як ти, й кипітимуть вічно в казані, і вкриються виразками, і зазнаватимуть вічних тортур...
– І справді, Земля – місце не дуже приємне. Ви дуже точно її змальовуєте.
– Пане, ти знову глузуєш із мене! — розгнівалася бабуся. [201]
– Hi... Hi, вибачте мені. Це все від мого неуцтва.
– Гаразд, – сказала вона. – Ти поганин, а погани всі невиховані. Ось на, візьми цей папірець, приходь завтра за цією адресою, тебе охрестять, і ти знайдеш щастя. Ми співаємо хором, маршируємо, голосно розмовляємо, і коли хочеш почути наші сурми та барабани, приходь. Прийдеш?
– Спробую, – непевно відказав він.
І вона пішла геть, б'ючи в бубон і пронизливо співаючи на все горло: "Щастя моє вічно зі мною!"
Ошелешений Еттіл знову взявся писати листа.
"Люба Тілло! Уяви лише, я наївно думав, ніби земляни зустрінуть нас гарматами й бомбами. Але ні! Я жорстоко помилився. Тут немає ні Ріка, ні Діка, ні Джіка, ані Беннона, нікого з тих славних хлопців, котрі самостійно рятують цілу планету. Зовсім не так.
Тут живуть біляві роботи з рожевими гумовими тілами; вони ніби справжні, але й трохи неправдоподібні, живі, але все роблять, наче автомати; ціле життя живуть у печерах. Мають неймовірно широкі derrieres *. Очі непорушні, застиглі бо вони тільки й знають, що дивляться кіно. Ніякої мускулатури — розвинені лише щелепні м'язи, адже вони безперестанку жують гумку.
* Зади (фр.).
І такі не окремі люди, моя люба Тілло, а вся цивілізація, в яку нас кинули, наче пригорщу зернин у величезну бетономішалку. Ніхто з нас не виживе. Нас погубить не їхня зброя, а [262] їхня гостинність. Нас знищить не ракета, а автомобіль..."
Хтось відчайдушно закричав. Тріск, гуркіт. Тиша.
Еттіл підхопився. За парканом, на вулиці, зіштовхнулися дві машини. Одна була напхом напхана марсіанами, в другій було повно землян. Еттіл знову взявся писати.