"ених жаху, крові й горя, до спогадів очевидців і до переказів дідів та прадідів, в усьому мимоволі дошукуючись одповіді на одне: як можна власкавити цю незбагнен-силу чи уникнути її?
— І як же це виходить,— задумливо сказав Карус,— до Він убиває на відстані?
.— А хіба твоя мудра гава не пояснила цього? — глузливо запитала тітка Неттла.
— Ні,— посміхнувся Карус.— Вона каже, що часто це бачила, але пояснити такого ніхто не може.
— До речі, Він, якщо схоче, то вбиває і гав на деревах,— зауважив Ронно.
— І фазанів у повітрі,— додала тітка Ена. Мати Бембі сказала:
— Він кидає свою руку. Так казала мені моя бабуся.
— Руку? — перепитала тітка Неттла.— А що ж тоді так жахливо гуркотить?
— Коли Він жбурляє свою руку,— пояснила мати Бембі,— спалахує вогонь і гримить грім. Адже Він весь із вогню.
— Перепрошую,— сказав Ронно,— те, що Він увесь з вогню, звичайно, правда. Але щодо руки ви помиляє тесь. Рукою не можна завдати таких ран. Подумайте самі. Це, певно, зуб. Він кидає в нас зубом — розумієте? І помирають саме від його укусу.
Карус тяжко зітхнув:
— Чи Він коли покине переслідувати нас? Марена, майже доросла дівчина, промовила:
— Кажуть, що одного чудового дня Він прийде до нас і стане таким само добрим, як і ми. Він гратиметься з нами, ми помиримося, і весь ліс буде щасливий.
— Хай краще Він залишається там, де й був, і дасть нам спокій! — вигукнула тітка Неттла.
Тітка Ена докірливо сказала:
— Але ж... так теж не можна говорити...
— А чом би й ні? — палко заперечила тітка Неттла.— Миритись! Оцього вже я ніяк не розумію! Відколи ми себе пам'ятаємо, Він убиває нас — наших сестер, наших Матерів, наших братів! Відколи ми живемо на світі, Він Ве Дає нам спокою, вбиває нас усюди, де ми з'явимося, 1 Ми повинні з Ним миритися? Яка дурниця!
"ули
його жалібний плач. Заєць був саме в дорозі і, як
Марена окинула всіх поглядом. її великі очі блищали.
— Це не дурниця,— сказала вона.— Примирення має колись настати.
Тітка Неттла відвернулась.
— Піду краще пошукаю чогось попоїсти,— невдоволе-но сказала вона й побігла геть.
Зима тривала. Часом тепліпіало, тоді знову йшов снії. намітаючи все вищі й вищі кучугури, яких не можна було розгребти, щоб дістатися до зів'ялої трави. Ще гірше стало, коли почалась відлига. Сніг відтанув, а вночі знову замерз. Утворилася тоненька слизька льодова кора Ця кора не стримувала оленів, ламалась, вони провалювалися в сніг і в кров збивали собі ноги.
Та ось знов почалися великі морози. Повітря ртал" чисте, як ніколи, прозоре й солодке. Воно аж дзвеніло, аж співало від холоду.
В лісі було тихо, проте кожного дня траплялося щось жахливе. Якось гави напали на маленького хворого зайпе-вого сина і жорстоко вбили його. Мешканці лісу довг"
*0чув про нещастя, трохи розуму не збувся. Іншим разом куниця прокусила білочці горло. Білка якимось ди-вирвалась від неї. Вона видряпалась на дерево, але від болю не могла говорити і тільки бігала в нестямі по гіллі— Час від часу вона сідала, піднімала у відчаї передні дапки, хапалася за голову, й червона кров текла по 'її білих грудях. Ще якусь хвилю вона гасала по гіллі, тоді раптом, знесилена, спинилася і, зачіпаючись за гілля, впала на сніг мертва. Туди відразу злетілись сороки і влаштували бенкет.
А незабаром лис роздер гарного дужого фазана, якого 0СІ в лісі любили й поважали. Всі дуже за ним жалкували й співчували пригніченій горем удові. Лис витяг фазана з снігу, куди той заліз, гадаючи, що добре сховався.
Тепер уже ніхто не міг почувати себе в безпеці, коли таке траплялося серед білого дня. Нужда, якій не було видно кінця-краю, породила ворожнечу й жорстокість, приспала сумління. Лісові жителі забували добрі звичаї, втрачали довір'я, жаль одне до одного, втрачали спокій.
■
зігхача М Т"
— Аж не віриться, що колись стане краще,-мати Бембі.
Тітка Ена й собі зітхала:
— І не віриться, що колись було краще.
— Е, ні,— заперечила Марена, дивлячись кудись удалину.— Я завжди думаю про ге, як хороше було раніше.
— Слухайте.— звернулась тітка Нетгла до тітки Ени, киваючи на Гобо.— Чого це ваш малий тремтить? Він завжди так тремтить?
— На жаль, гак,— — сумно відповіла тітка Ена.— Уже віддавна.
— Добре, що в мене немає дітей,— із звичайною своєю відвертістю сказала тітка Неттла.— Якби це мій малюк так дрижав, я боялася б, що він не доживе до весни.
З Гобо справді було не все гаразд. Він був кволий, куди кволіший за Бембі та Фаліну, і менший від них на зріст. Тепер йому щодень ставало гірше. Від їжі, якою їм до водилось перебиватися, в нього болів живіт. Він зовсім знесилів від холоду та нестатків, одно тремтів і ледве стояв на ногах. Усі йому співчували.
Тітка Неттла підійшла до Гобо, ласкаво штовхнула його в бік і суворо сказала:
— Ну, не журись, не до лиця малому принцові журитись. Та й для здоров'я це погано.— Вона лася, щоб ніхто не помітив її хвилювання.
Раптом Ронно, що лежав віддалік на снігу, підхопив ся на ноги.
— Не знаю... що це?. Усі насгорожилися.
— Що сталося?
— Я й сам не знаю,— сказав Ронно.— Та щось мене непокоїть... неначе щось сталося...
Карус принюхався.
— Нічого не чутно,— сказав він.
Усі стояли, пильно дослухаючись і глибоко втягаючи повітря.
— Нічого... нібито нічого не чути...
— І все ж таки, не кажіть, щось трапилося,— наполягав Ронно.
відверну-
промимрив він, озираючись.
арена сказала: .— Кричали і а ви
— Вони знов кричать! — швидко додала Фаліна. епер уже й інші почули той крик.
— Он вони летять! — вигукнув Карус.
Усі поглянули вгору. Над верховіттям дерев линула зграя гав. Вони летіли від узлісся, звідки завжди приходила небезпека. Гави тривожно перегукувались.
— А що, не правду я казав? — промовив Ронно.— Тепер бачите — щось насувається!
— Що ж діяти? — злякано прошепотіла мати Бембі.
— Негайно тікати! — схвильовано вигукнула тітка Ена.
— Чекати! — сказав Ронно.
— З дітьми? — спитала тітка Ена.— 3 дітьми, коли Гобо не може бігати?
— Ну гаразд,— сказав Ронно.— Ви з дітьми йдіть. Я вважаю, що це безглуздо, та не хочу, щоб мені потім докоряли.
Він був поважний і спокійний.
— Ходімо, Гобо! Фаліно, ходімо! Але тихо й повільно! Не відставайте від мене! —наказувала тітка Ена.