Велкана побігла услід за ним і причаїлася за стовбуром.
Тим часом жандарми мовчки скрадалися узліссям, від якого починалася полонина. І коли Славчо вмостився на одній з нижніх гілок бука, вони опинилися якраз під ним. Жандармів було шестеро, і з ними один селянин — сільський староста.
Славчо припав до гілки, що прикривала його, і розрядив обидва пістолі в жандармів.
Оглушливий грім сколихнув тишу й прокотився гірським безлюддям.
Коли розвіявся дим, Славчо глянув униз. Один жандарм лежав на землі й хрипів у передсмертній агонії. Більше нікого під деревом не було. Крізь листя Славчо побачив, як усі інші втікають, ховаючись за стовбурами від куль невидимих ворогів.
Минуло кілька місяців. Три вбивства, вчинені Белимельцем, здійняли великий шум і дали привід турецьким властям схопити й погнати в Софію майже половину чоловіків з Белимела, на яких указав чорбаджі Недю як на співучасників чи й прямих винуватців зла. Та поступово ця подія стала забуватися, враження від неї стиралося. Село заспокоїлося. Про Славчо нічого не було чути. Гадали, що він пішов з дружиною в Сербію. Але потім з'явилися туманні чутки, ніби він гасає по навколишніх лісах з новою ватагою, до якої належить і Велкана. Очевидно, ці чутки були правдиві, коли зважити на те, що з Белимела несподівано зникло двоє селян, і то саме тоді, коли турки збиралися відправити і їх до Софії. І ні додому вони не заявлялися, ні звісток про себе не подавали... Владка забрали до себе далекі родичі Велкани, але за її домом не було кому доглянути, тож із нього, кинутого напризволяще, помалу-малу все розтягли і він стояв холодною пусткою.
А навесні чутки про Славчо стали ще упертішими. Розповідали, що його навіть бачили одного разу: він спускався крутосхилом до села Помеждина, де нібито мав таємне гніздечко, а за тиждень перед тим в одного начальника сільської сторожі стріляли тричі підряд, коли він проходив узліссям неподалік від Ляскова. Усі вірили, що стріляла ватага Славчо. Ім'я Славчо дедалі частіше чулося в селі, його образ знову ожив у душах белимельців. Та разом з потаємною радістю від того, що їхній хлоп'яга живий, здоровий і мститься ворогам народу, почували селяни й мимовільний страх, розуміючи, що якийсь новий подвиг Славчо може накликати нові біди на Белимел.
— Чкурнув у гори,— казав чорбаджі Недю,— та вже скоро і з нього шкуру злуплять! Чи не передав би хтонебудь тому горлорізові, щоб він забирався звідси геть і дав нам спокій?
Через кілька днів після цього спускається вівчар Найден увечері з гір і приносить чорбаджі Недю кулю з вирізаним на ній хрестом і каже:
— Дядьку Недю, вітання тобі від Славчо, а щоб ти повірив, що я справді від нього, він передав тобі оцього гостинця.
Недю розгублено глянув на нього, і, не беручи кулі, запитав:
— Ну, чого він хоче? Навіщо мені ця куля?
— А ось навіщо: звелів він переказати, щоб ти завтра вранці прислав для його ватаги двадцять пар опинців[5], півока пороху і око тютюну. А на Іллю готуй гостину — Славчо до тебе завітає.
Недю наїжачився.
— То це ти з таким ділом прийшов від того розбійника?
— Я не винен, чорбаджі. Ти ж знаєш, ми там, на полонині, самі. Спробуй не послухати! Що схоче, те й зробить з нами. Що він сказав, те я й передаю. А ти вже як знаєш.
— Але навіщо ж він кулю послав?
Найден промовчав.
— Що він цим хотів сказати?
— Не знаю, чорбаджі...
— Чи не вбити мене надумав?
— Не знаю, чорбаджі...
Недю взяв кулю, покрутив її й криво посміхнувся:
— Ще й хрест на ній видряпав!
— Так, і хрест є,— підтвердив Найден.
— А навіщо?
— Він цілує хрест божий, ніби присягається на ньому, що коли ти не сповниш того, що він тобі звелів...
Лиховісні вогники спалахнули в очах у Недю.
— Гаразд, передай йому мою відповідь.
Він кинув кулю в Огосту, недбало заклав руки в кишені й сказав Найденові:
— Вітай гайдука Славчо, Найдене.
— Спасибі, чорбаджі.
— Вітай,— вів далі Недю, збліднувши,— і скажи, що ні опинців, ні пороху я вдома не маю, але піду в Берковиць і куплю, і тютюну куплю — цілу паку.
— А мені що, чекати?
— Ти собі йди, а йому скажи, що порох і опинці я йому не посилатиму, а сам віддам тут на Іллю, коли він прийде в гості… Я йому такий бенкет влаштую, якого він за все життя не бачив.
При цьому обличчя чорбаджі Недю з білого стало зеленим.
Але вівчар слухав лагідні слова Недю, не помічаючи, як страшно змінився той на обличчі, і тому не зрозумів справжнього їх змісту.
— Дякую тобі, чорбаджі. Бувай здоровий,— сказав Найден і, закинувши палицю з торбою на плече, вже був рушив.
Бідний вівчар, очевидно, таки не відчув погрози, що крилася в словах Недю. Це розсердило чорбаджі, бо йому хотілося, щоб Найден зрозумів його й переказав Славчо справжній зміст відповіді.
І Недю роздратовано гукнув вівчареві:
— Скотино! Ти нічого не зрозумів!
Найден здивовано мовчав.
— Скажи тому каторжному зарізяці, хай обов'язково приходить до мене на Іллю. Я пригощу не тільки його самого з усією ватагою. Я й усіх круків з околиці пригощу його м'ясом. А голову його насаджу он там на кілок у тині — птахів лякати.
Найден злякано витріщився на нього:
— Не кажи такого, чорбаджі!.. Біду накличеш на свою голову.
— Може, й ти з ним заодно, собако? — крикнув Недю.
— Боронь боже!
— Тоді забирайся геть! — нетямлячись від люті, вигукнув Недю.
— Прощавай, чорбаджі.
Найден повернувся до нього спиною і зник у пітьмі.
Найден проминув дві вулиці, звернув на третю й постукав у чиїсь ворота. Було темно, хоч в око стрель, навколо — ні душі.
У дворі загавкали дві вівчарки й кинулись на ворота, ладні їх роздерти. Але відразу затихли. Інстинкт підказав їм, що стукає свій.
І справді, Найден стояв перед своїми ворітьми, і собаки були його.
Відчинило йому дівча.
Найден пішов до хати — одне з вікон, заліплене папером, світилося.
У хаті на нього чекало четверо селян — усі сиділи, прихиливши до плеча рушниці. Один із них вирізнявся велетенським зростом і атлетичною статурою. Його широкі плоскі плечі підкреслювали міць могутніх грудей. Було видно, що природні стихії — лютий холод, вітер і спека — наклали свій відбиток на його засмагле, аж чорне лице. Під тонкими, вигнутими бровами, що зовсім не гармонували з грубо витесаним обличчям і величезним тілом, яскраво, але спокійно горіли очі.