Белимелець

Сторінка 2 з 8

Іван Вазов

Найскаженішими серед турків був Ахмед-ага, десяцький. Коли входили в село, він вигукнув:

— Ось воно, зміїне гніздо! І ми розтрощимо його дощенту, щоб не плодило такого смердючого гаддя!

Звичайно, свою погрозу Ахмед-ага не мав наміру здійснювати, а проте вона означала, що в селі зчиниться шарварок, почнуться вбивства, грабунки, ґвалтування, як завжди в таких випадках.

Вулиці спорожніли.

Коли конвой проходив мимо одного двору, з хвіртки вискочила розпатлана жінка й пронизливо закричала:

— Славчо! Славчо!

Славчо обернувся до молодиці (це була його дружина), глянув на неї байдуже і знову опустив очі.

— Славчо! Славчо!

Тоді він обернувся й суворо сказав:

— Мовчи, Велкано!

Велкана, як божевільна, пленталась за ним.

Один з жандармів нахилився, назбирав каміння і, лаючись, почав жбурляти на неї, мов на собаку.

Велкана з розпачливим криком зникла у дворі.

Надвечір жандарми під орудою Ахмеда-аги, нібито шукаючи схованих по хатах розбійників та допитуючи господарів, учинили селу таку розправу, що воно заволало пробі... Ми не будемо розповідати про всі жорстокі й ганебні подвиги жандармів. Славчо був белимелець, і це давало їм право розперезатись у злощасному болгарському селі так, щоб досхочу вдовольнити свою звірячу мстивість, пожадливість і тваринну хіть...

Оскільки було вже пізно і жандарми потомилися від лі буде значно безпечніше, ніж плентатись у якесь інше. А рано-вранці вони вирушать у путь, щоб завидна дістатися до Берковиця. За притулок для себе і за в'язницю для полоненого турки вибрали дім чорбаджі[3] Недю. Найбільший у селі, з двором, огородженим кам'яною стіною, він мав міцні двері, що замикалися на не менш міцні замки. А крім того, чорбаджі Недю був такий відданий туркам і такий кровопивця християн, які траплялися хіба що в ті часи.

Ахмед-ага з жандармами розташувався в одній, найпросторішій кімнаті, вікна якої могли правити за бійниці. Славчо кинули в підвал, завбачливо спутавши йому руки ще одним мотузом і взявши двері на міцний засув. На сходах поставили вартового.

Ніч була безмісячна, але ясна. Коли майже всі поснули, Ахмед-ага встав, сунув за пояс два пістолі й ятаган, узяв ліхтарика і вийшов. Пройшовши через сіни, де розгорялася жаровня, він штурхнув ногою напівсонного вартового, відімкнув двері підвалу і ввійшов до полоненого. І ті жандарми, що лишилися нагорі, і вартовий на сходах знали, що Ахмед-ага за звичкою подався о цій порі допитувати розбійника. Ахмед-ага був великий мастак проводити слідство: його жорстокість не поступалася винахідливості в мордуванні й тортурах, за допомогою яких він виривав зізнання в розбійників болгар. Цього разу він нікого не покликав допомагати і, очевидно, недарма.

Славчо стояв, спершись об стіну, голова його безсило впала на груди; він не міг підперти її руками, бо вони були зв'язані за спиною, і присісти теж не міг, бо іншим мотузом був прив'язаний попід пахви до стовпа.

Стрепенувшись, Славчо відкрив очі, здивовано глянув перед себе й відразу збайдужів. Певно, він зрозумів, навіщо прийшов сюди цей скажений турок, але залишився спокійний і знову незворушно втупився в землю. Тільки на лобі в нього раптом виступив піт.

Ахмед-ага з ятаганом у руці підійшов до Славчо і крикнув:

— Слухай, гяуре!

Славчо підвів голову й випростався на затерплих, ослаблих ногах. Своїм гігантським зростом він на три голови здіймався над невисоким Ахмедом-агою і впирався в стелю. Схожий на могутнього звіра, він, хоч і міцно зв'язаний, нагонив страху своїм величезним тілом. Та Ахмед-ага знав, що боятися нема чого. Очі його лиховісно палахкотіли, впиваючись у Славчо, який незворушно дивився в землю.

— Розповідай усе як є! — сказав Ахмед-ага.

Славчо блимнув на нього і знову втупився в землю.

— Мовчиш, шолудивий пес? — сердито вигукнув турок.— Жаровня розгоряється.

Від цих моторошних слів — "жаровня розгоряється" — стало б терпко навіть кам'яному серцю. А Славчо, як розбійник, знав краще, ніж будь-хто, навіщо розпалюють жаровню. Струмки поту ринули по його щоках, але він мовчав.

— Слухай сюди! — гаркнув Ахмед-ага.

Славчо втупився в нього.

— Кажи, де видинська скарбниця?

— Не знаю.

— Ну, то зараз ти пригадаєш...— просичав Ахмедага, ударивши Славчо тупим боком .ятагана по зв'язаній правій руці.

Удар був такий сильний, що почувся виразний сухий стук об кістку ліктя. Славчо болісно скривився.

Ахмед-ага кілька разів повторював запитання й погрози, але марно. Розбійник і словом не обмовився про місце, де були закопані гроші.

Турок осатанів. Йому хотілося почути без свідків про заповітне місце, а воно ж, напевне, десь неподалік.

А що Славчо мовчав, то пора було вдатися, як завжди, до тортур; але тоді довелося б гукнути помічників, і вони стали б свідками неминучої сповіді Славчо.

Турок нетямився від люті.

— Кажи!

— Не знаю.

Ахмед-ага замовк на кілька хвилин, ніби розмірковував, з яких тортур почати.

Раптом очі Славчо пожвавішали і проясніли. На його обличчі, досі безживному й незворушно-байдужому до всього, що стосувалося його долі, з'явився енергійний вираз; якась несподівана фатальна рішучість нараз пойняла душу зв'язаного розбійника, і він сміливим зором глянув згори просто на турка.

Ахмед-ага з задоволенням помітив, що апатичний настрій полоненого розвіявся; він зрозумів, що Славчо із страху перед муками вирішив заговорити.

І Ахмед-ага не помилився.

Славно сказав:

— Я знаю, де закопано гроші.

— Де?

Очі турка спалахнули невситимою жадобою і прикипіли до Славно.

— Ми закопали гроші тут, недалеко...

— Тут? Недалеко від Белимела?

— Так.

— Це саме казав і той собака, що здох увечері. Ти розкажи точніше.

Славно не відповів.

— Ну то кажи ж!

— Що?

— Все кажи. І пам'ятай: збрешеш — три шкури спущу,— пригрозив Ахмед-ага.

Славно не відповів.

— Чого замовк?

— Як же я тобі поясню, коли ти не знаєш наших місць? Тут словами не поясниш.

— А як називається те місце?

— Синій берег.

— Де це? Я не знаю ніякого Синього берега.

— Біля річки, над одним каменем...

Ахмед-ага замислився. Його обличчя аж мінилося від хвилювання. Певно, спокуса прихопити собі бодай половину тих грошей не давала йому спокою і тьмарила розум. Але як бути? За непевними словами розбійника сам він не знайде ні того Синього берега, ні каменя... А примусити розбійника, щоб той повів його до Синього берега зараз, опівночі — цього він і в думці не припускав. З іншого боку, завтра це можна зробити зовсім безпечно, та яка користь від того йому, Ахмеду-азі? А що більше він вагався, то дужче кортіло самому заволодіти таємницею. Уперше і, мабуть, востаннє випала нагода розбагатіти, забезпечити спокійну старість — так ось тобі маєш, отака безвихідь!.. Турок боявся, що ніч мине, дорогоцінні нічні години пролетять, а він так нічого й не встигне зробити!..