Ішов далі, розглядав вивіски, веселіш було. Аж ось — міський сад…
Геніальна думка: залізу в гущавину і…
Далеко не йшов. Звернув тільки з головної алеї. Спершу посидів трохи, потім ліг. А спати — хоч чорта дай — як зав'язало. До того Ніна Сергіївна… Ну як ти заснеш? Перевернувся на другий бік, у глиб саду. Може, в деревах, у гущавині загубиться… А вона і з кущів визирає. Та ще й киває, наче:
— До завтрього, бувай!..
І лукаво всміхається. Бачу навіть зморшку. Тепер милу зморшку. Тоді, як сміється, зліва на чолі… Тоді, як сміється, яка ж вона гарна!.. А очі, а личко, а губи!.. Не губи — жоржини в дощ. Ех, к бісу, до чорта, згинь!..
Перевертаюсь. З розгону, із злістю — на другий бік. Заплющив очі, руками за скроні — стиснув до болю, до самозабуття. А думку — додому, далеко на Україну… Там, де лани широкі, де села веселі… Веселі?.. Ну, да; веселі в піснях…
То не ветер ветку клонит,
Не дубравушка шумит…
Що це?.. Невже знову уява моя?.. Зорова в слухову перейшла…
Розплющив очі хутко, на лікоть звівся.
Ой, ні, даремно лякався.
Не уява, дійсність була. Сиділа напроти, на другій лавці. І наспівувала… Зиркнув на неї, вона на мене…
Хто вона — не добрав одразу. Одне ясно — жінка була. Чого там сиділа?.. Не думав. Сиділа — значить, треба було сидіти. Може, як і мені.
І поза цим цікаво було. Кілька догадок промайнуло в голові. А одна:
"Лицарка ночі, мабуть? Вулична повія?.."
Не знав я їх. Знав — тільки не близько. Ще чув, читав: то пасинки долі, пасинки рабства. А товариші старші платню з ними пропивали. І дехто на цілі місяці лягав у шпиталь… Так, так. Всі докази цьому: вбрання якесь коротеньке. І коліна зверху — нога через ногу. Брилик біленький на ній, та й усе, здається…
Я мовчав. І вона мовчала. І всього між нами півтора саженя. А врешті заманулось поговорити. Про віщо — не важно. Так просто — поговорити, й тільки. Спати не хотілось. їй теж не хотілось. (Так мені здалося.) Але заговорити першим не міг, не насмілювався просто.
Може, вона й не повія?.. Може ж так бути? Коліна ще нічого не говорять.
Перестала співати раптом і закурила. Черкнула сірником, освітилась на мить. Тільки й побачив: голії повнії руки та цигарку в зубах. Та ще блідо-зеленеє вбрання й підв’язки на ногах. Лиця не побачив — брилик затуляв.
Схотілося і мені покурити. Рідко курю я, але цигарки завжди в кишені. Сірники теж були, та навіщо псувати — в сусідки припалю. (І зачіпка буде.) Трохи й повагався, та врешті насміливсь.
— Дозвольте, товаришко?.. — Став перед нею.
— Будь ласка!
Затяглась, заіскривсь вогник. Це одна хвилина, але й цього досить, бо вбачив я очі великі й ніжне рум'яне чоло. Скинула пальчиком попіл і:
— Прошу!..
Припалював якомога подовше. Не відривався — не знаю тільки, від чого: чи від цигарки, чи від чорних палючих очей. Чорних… Що таке чорних?.. Нема фарб таких, щоб їх змалювати.
Припалив нарешті. Припалив і… стою нерухомо: не знаю, чи йти, чи сісти біля неї. Вона вже допомогла:
— Сідай, браток!
Пильно зиркнула в очі мені:
— Хохлик?
— Так. А ви по чому взнали?..
— Хо!.. Я ж не глуха.
— А все-таки?
— Ну, чути по голосу. Акцент…
— Да, то правда…
Затяглась вона і раптом схопилась за груди, кашляла.
— Навіщо курите? На здоров'я ж впливає…
— Чудак!..
Знову глянула в очі. Довго дивилась, цілу хвилину.
Не витримав я, змигнув. Запитав тихенько:
— Зачарувать хочете?
— Мовчи!.. Не блимай очима!
— Не блимаю…
— Які ж у тебе очі?.. Ще одну хвилинку… Зараз присвічу…
Дивилась. Не дивилась — цілувала очима. Аж поки загас сірник…
— Гарненьке хлоп'ятко! Як твоє ім'я?
— А це хіба так інтересно?
— Говори! — І схопила за руку.
— Імя моє Владислав…
— Владик? А я буду Льоля…
— Льоля?.. — І раптом сп'янів. Наллявся огнем — вона налила. Сталось це хутко, о сталось це… Ну, я не збагну. Тільки повія це може зробити, бо це її хліб…
— Льолю, що ти робиш зі мною?..
— Гарно, мій Владю? Гарно, мій любий?..
— Ой, Льолю!..
На мить, на єдину пронеслось у голові:
— Ой, що це?.. Куди я попав?..
На мить, на єдину:
— Про-п-а-в!!!
Погиб я, мальчишка.
Погиб навсегда…
— А-а-а!.. Не хочу!.. Пусти!..
Відірвав від себе. З надмірним зусиллям, як частку себе.
— …Я тебе затримав. Час у тебе забрав… Я заплачу…
Витяг карбованця, подав… Вона глянула гнівно, і раптом:
— Підітрися ними… Бувай!
Повільно, граційно пішла.
Василь Минко. Беладонна
* * *
Знайшов її в другому кінці саду. Лежала клубочком на голій землі…
— Льолю!..
І ще ближче над ухо:
— Простудишся, Льолю!..
Мовчала, дихала важко… (А було вже холодно: сивий вересень гуляв по ночах. І вітер так тужно шумів у берестках…)
Ні, вона не дихала, то мені здалося. Насправді змерзла і дуже дрижала…
— Ну, Льолю!..
Хоч би що, наче німа… Став на коліна. Потім сів коло неї. Легенько поторгав за плечі. Легенько — наче боявся…
— Невже заснула?..
Чекав — мо’ хоч ворухнеться. І так хвилин десять, а то й з півгодини… Потім присунувся ближче, напівліг коло неї. Шкіряною курткою накрив її плечі. Голі ж були, і руки голісінькі…
Жаль це був?.. Чи, може, запізніле людське чуття?.. Не знаю. Лежав мовчки, і більше нічого. Лежав, а очі — в темно-синє небо, разом з думками, далеко до зір…
Що ж далі трапилось — і досі не збагну. Якось воно раптом і так несподівано.
— …Будь ласка, в район!
— Що, як, чому?!?
— Без балачок… Ну, раз, два!..
Я підвівся й тихо до міліціонера:
— Товаришу!.. В чому ж справа нарешті?..
— Я не дитина. Ви теж, здається, ні… А тому — прошу!
І зараз же до Льолі:
— Ей, сафаро!.. Підводьсь!
— Як ви смієте?..
— Вас не питають.
Нагнувся, схопив Льолю за руку:
— Хутко!..
Дівчина дужче в клубочок. Руки під себе сховала.
— От іще, маніжиться буде… Ану, щоб без викрутасів! — Однією рукою поставив дівчатко на ноги. Як дитину, за шию…
Та рвонулась, визвірила очі на нього:
— Ти гад!
Соковитий матюк пролунав по саду.
— Тобі чого треба від мене?..
— А, ще панькаться буду, ходім!.. — Заніс руку над нею.
Я відвів його руку вбік:
— Ша, товаришок! Ану, без насильства!.. А то ще подивимось!..
— Що ти лякаєш, бачив таких!..
— Ну, і я бачив… Веди!
— І поведу… Ей, ти, кукло!.. Гайда!
— На ось!.. — Скрутила дулю. — Я когось гайдикну сьогодні!