Оксана, слухаючи їх, і собі втрутилася в суперечку.
— Ви всі неправі! — мовила таким тоном, ніби вона вчителька або вихователька дитсадка. — Щоб знали, найкраще бути лікарем-окулістом, як моя мама!
Ніхто не став їй заперечувати, лише посміхнулися на її слова.
Дідусь, який сидів поруч з хлопцями, також чув їхню розмову, але не втручався. Та коли гості, поївши, наговорившись, почали підводитися, бо вже надходив час іти до автобусної зупинки, підкликав Тараса, Юрка, Петра, Василя і мене до себе й мовив:
— Слухав оце я вас, і згадалася мені одна дуже давня, але мудра притча. Вона наче й не про те, про що ви сперечалися, та, як добре подумати, то, може, й про те… Йдеться в ній про таку звичайну і відому вам річ, як
ПШОНЯНА КАША
Зустрілося в путі п'ятеро подорожніх. Від голоду їм животи до спин підтягнуло, а їсти нічого. Шлях був довгий, кінчилися всі припаси.
— У мене осталася тільки торбинка пшона, — міркував уголос один. — Аби до нього горщик, та вода, та вогонь, та сіль, можна б кашу зварити.
— У мене є горщик, — озвався другий.
— А в мене вода, — сказав третій.
— А в мене вогонь, — мовив четвертий.
— А в мене сіль! — вигукнув п'ятий.
Зраділи подорожні, давай мерщій витягати з клунків, що в кого було.
Але той, у якого залишилося пшоно, — він був дуже жадібний, — сказав:
— Всі ви знаєте, що пшоно — найважливіше для каші. Тому мені її належить більше, ніж кожному з вас.
— І без горщика каші теж не буде, — заперечив другий подорожній.
— І без води, — зауважив третій.
— І без вогню, — мовив четвертий.
— І без солі, — додав п'ятий.
Засперечалися вони, але так ні до чого й не домовилися через того жадібного.
Ідуть насурмонені, а їсти все дужче їм хочеться.
Тоді жадібний звернувся до подорожнього, в якого був горщик:
— Давай удвох приготуємо кашу, — моє пшоно, а твій горщик, — удвох і з'їмо.
Подумав-подумав той. Не хотілося йому згоджуватися, але ж голод — не свій брат, довелося погодитися.
Висипали пшоно в горщик і що вже тільки робили з ним — і терли, і кописткою вимішували, а каші так і не вийшло.
— Мабуть, без води не обійдемося, — сказав подорожній, у якого був горщик.
Хоч і жаль було жадібному ділити кашу на трьох, однак довелося — всякого вижене голод на холод.
Запросили третього, залили пшоно водою. Довго мокло воно, гріли горщика у пазухах, на сонце виставляли, а покуштували — ні те ні се, на страву зовсім не схоже.
Подумали, порадились і вирішили, що не обійтися їм і без вогню.
І ось горщик уже на вогні. Кипить, клекоче, булькає, та ще більший голод наганяє.
Не дочекалися подорожні навіть, доки пшоно розвариться, накинулися на горщик з ложками. І хоча ото й мовиться, що голодному і опеньки — м'ясо, та тільки чомусь не стали вони їсти того варива. Один покуштував і скривився, так само і другий, і третій… І лише той, у якого було пшоно, почав його жувати. Пожував-пожував та й сплюнув.
— Чи не казав я: не буде каші без солі, — посміхнувся п'ятий подорожній.
Посолили кашу й знову поставили на вогонь.
А коли вона доварилася, посідали всі довкола горщика та й поїли…
— Оце і вся моя притча… Треба вам її розтлумачувати чи самі зрозуміли? — запитав дідусь.
— Зрозуміли, — відповіли всі разом.
Він задоволено розгладив вуса.
— Ну, коли так, ходімо проведемо наших гостей у дорогу…