Леонід. Про це ж умовлялись вже не раз. Десята година, правий рівчачок коло тюрми... Що далі?
Цінність Маркович. Ну, і добре... І добре... Товаришу Трохиме!
Трохим (який сів коло столу й часто позирав на Марусю). Що?
Цінність Маркович. Не забудьте зв'язать вартового. Це — ваша справа. Щоб, бува, не напакостить чоловікові, або щоб він, рятуючи себе, нам не напакостив. Чуєте, Трохиме?
Трохим. Чую... (Не зводить очей з Марусі; видно, все більш та більш хвилюється).
Цінність Маркович (пильно вдивляється в нього). Що ж ви чуєте?
Трохим. Щоб не напакостив... (Раптом встає, сильно здавлює руки, до Марусі). Нащо? Нащо ви так? (В розпуці хапає себе за голову, сідає, припадає до столу й ридає).
Всі якийсь мент здивовано і схвильовано мовчать. Маруся розтеряно, зігнувшись вся до нього, дивиться великими очима, ворушить губами, ніби бажаючи щось сказати, але не може.
Леонід (раптом схоплюючись, нервово, злісно кричить). Ви... дурень! Чуєте ви?! Я вам це свідомо говорю. Ви — скот! Не смійте ревти! Чуєте?
Трохим (змовкає, потім помалу підводить голову). Простіть мене. Я справді дурень, собака... Вирвалось у ідіота... Простіть, я розумію ваше становище, Леоніде...
Леонід. Моє становище? (Непорозуміло озирається). Моє становище? Що ви мелете? Це мені подобається! Та ви знаєте, що за це морду б'ють?!
Трохим (тихо). Бийте... Серйозно говорю: бийте...
Цінність Маркович. Ну, панове! А, боже мій, от цього ще не хапало... Ти диви! Може, ще дуель, скажете? Це добра справа... Заспокойтесь, Леоніде!
Леонід (дуже хвилюючись). Я — спокійний. Мені нема чого заспокоюватись... Хай інші заспокоюються... Скоти!!! Ви повинні впасти на коліна перед нею (показує на Марусю), сліди її цілувати. Ви... ви... повинні благословлять, що в нашу організацію ввійшла така людина. А ви... ви всі тюкаєте на неї за її святий, геройський вчинок... (Раптом обертається до Оксани). А ти... А тобі сором! Ці твої посмішки і хмикання недостойні людини... Не великодушно, низько, погано! Я тебе поважав, а тепер...
Оксана (жорстко й різко). А тепер побіжиш за мною!
Леонід. Що-о?
Маруся круто повертається до неї.
Оксана. Те, що чув. Ну, годі сентиментальності розводить. Цінність Маркович, все вже скінчено? (Раптом до Леоніда). Тільки пам'ятаєш, що я сказала? Два рази одного любить не вмію. Я — не великодушна: лучче не біжи за мною. (До Цінності Марковича). Справа скінчена?
Цінність Маркович (який весь час поривався зупинити розмову, поспішно). Я не знаю... Треба б ще...
Л е о н і д (до Оксани). Ти — смішна! Розумієш ти? З тебе тільки сміятись можна! "Побіжиш". Ха-ха-ха!.. От за ким я побіжу. (Показує на Марусю). От за ким я рачки поповзу... Вона вище вас усіх! Краще, прекрасніше! Ти недостойна башмак її поцілувать!
Оксана (теж розпалюючись ненавистю). Да? Ану, ти, поцілуй її тепер, як цілував колись мене? Ха-ха-ха!
Леонід. Оксано!
Оксана (зі злим викликом). Що?
Трохим (з мукою). Годі! К чорту! Я більше не можу! (Хапає з гвіздка капелюх і біжить у двері).
Цінність Маркович. Панове, панове! Заспокойтесь! Оксана, Леоніде... А боже мій! Так же з справою не можна. Що ж це таке?..
Оксана, важко дихаючи, натягає рукавички. Маруся сидить непорушно-закам'яніло. Леонід швидко ходить по хаті.
Оксана (зірвавшись з місця, швидко підходить до Марусі, простягає руку, суворо). Простіть. Я любила його. Ви одняли. Простіть.
Маруся (злякано, не розуміючи). Що?
Оксана круто одвертається й швидко виходить із хати.
Цінність Маркович. Та куди ж ви всі розбігаєтесь! Що ж це таке? їй-богу, я ні чорта не розумію... Ану вас к чор-р-р-ту усіх. Це просто... Я не знаю. Тут іменно божевільним зробишся... (Хапає капелюх і сердито виходить, щось бурмочачи).
Мовчання.
Маруся (ворушиться, потім з страхом і тоскою бере себе за голову). Господи!.. Невже не треба було?!
Леонід (зразу зупиняючись, злякано). Мовчи! Мовчи, Марусю! Треба! Треба було! Чуєш? (Стає перед нею на коліна, хапає руки її, цілує). Треба! Треба! Я люблю тебе! Люблю, люблю, люблю!
Маруся (тихо). Чи я ж цього ждала? За що ж?
Леонід. Нічого, нічого... Вони — дикі, скоти... Тебе
оцінять. •
Маруся. Леоніде! Через що вона так сказала тобі?..
Леонід. Мовчи! Вона — божевільна. Од ревності, од заздрості, од низьких своїх інстинктів. Паскудна, пошла женщина!
Маруся. Це — неправда, Леоніде?
Леонід (злісно встаючи з колін). Та неправда ж, неправда, ніколи цього не буде. Я тільки ненавиджу її!
Маруся. Ти любиш мене, як і... раніше?
Леонід. О, Марусю! (Хапається за голову, з мукою). Навіщо такі питання! Я молю тебе, не питай так, не питай ніколи! Чуєш?
Маруся. Ти боїшся?
Леонід (кричить). Я нічого не боюсь! Я люблю тебе! Годі про це... Ходім!
Маруся. Ходім... (Встає, застигає, ворушиться, видно, хоче щось сказать і не одважується). Леоніде!
Леонід. Що, Марусю?
Маруся (мнеться... Рішуче). Іди сюди... Ближче...
Леонід підходить, вона кладе йому на плечі руки і близько нахиляється лицем до нього; хвилюється.
Маруся. Слухай... Прийди сьогодні до мене. Прийди, як... як муж...
Леонід. Ах, Марусю!.. (Трохи одсовується). Навіщо ти це тепер?..
Маруся (жалко зігнувшись). Ні, Леоніде?.
Леонід (з стражданням). Марусю! Не треба... Потім! Ти сама сказала, щоб чистим піти. Потім, все потім...
Маруся (помалу, вбито схиляє голову і стоїть якийсь мент: Потім підводить, нудно блискає очима й говорить). Так. Ходім.
Леонід. Марусю... голубко. (З мукою й ніяковістю). Ти, може, думаєш, що я того не хочу, що...
Маруся (поспішно, злякано). Не треба! Не треба! Ходім!.. Не муч... Не треба... Ходім! (Швидко вибігає з хати).
Леонід (за нею). Марусю! Марусю! Та хіба ж...
Завіса
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Ніч. Поле. На заднім плані видно тюремну стіну; за стіною тюрма, збудована на кшталт літери П. Вікна її жовтіють у тьмі квадратиками: з деяких видно голови в'язнів, які то ворушаться, то зникають, то непорушно темніють у них. Іноді виразно, хоча дуже глухо, чути, як перегукуються в'язні між собою. Можна часто розібрати окремі слова. Ввесь час цього розділу перегукування не перестають. На сцені нікого. Серед різних згуків ночі чутно з тюрми чоловічий голос:
— Га-ля-а... Га-а-ля-а!