Тікаючи від цього видовища, наше товариство спробувало дістатися до Буколеона, але вже підійшовши до нього, вони зрозуміли, що потрапити туди неможливо. Ісаак вирішив покласти край грабункам і поставив навколо палацу варту, а тих, хто намагався проникнути туди, на місці карали на смерть.
— Ти все одно мусиш пробратися туди, Зосимо, — сказав Бавдоліно. — Просто ввійдеш, забереш мапу і принесеш нам.
— А якщо мені переріжуть горло?
— Якщо не підеш, горло тобі переріжемо ми.
— Моя жертва мала б сенс, якби мапа справді була в палаці. Але, якщо чесно, мапи там нема.
Бавдоліно глянув на нього, немов не міг повірити в таке нахабство.
— Ага, — проревів він, — то тепер ти нарешті кажеш правду? Чому ж ти досі весь час брехав?
— Я хотів виграти час. Виграти час — не гріх. Для досконалого монаха гріх марнувати його.
— Убиймо його тут же на місці, — сказав тоді Поет. — Якраз слушний момент, у цій штовханині ніхто й не помітить. Вирішимо, хто його заріже, і до діла.
— Хвилинку, — сказав Зосима. — Господь вчить нас, як стриматися від невигідного для нас вчинку. Я брехав, це правда, але заради блага.
— Якого там блага?! — люто гаркнув Бавдоліно.
— Мого блага, — відповів Зосима. — Я ж мав право захистити своє життя, ви ж бо мали намір позбавити мене його. Монах, як херувими і серафими, повинен мати очі ззаду і спереду, тобто (як я розумію вислів святих отців пустині) він має бути обачним і хитрим супроти ворога.
— Але ворогом, про якого говорили твої отці, є диявол, а не ми! — знову загорлав Бавдоліно.
— Різних вивертів уживають біси: являються вві сні, породжують примари, щосили намагаються обманути нас, перетворюються на ангелів світла і рятують тебе, вселяючи облудне почуття безпеки. Що б ви зробили на моєму місці?
— А що зробиш тепер ти, греку плюгавий, щоб ще раз врятувати собі життя?
— Скажу вам правду, як це є моїм звичаєм. Мапа Козьми, безперечно, існує, і бачив я її на власні очі. Де вона зараз, не знаю, але присягаюсь, що маю точну її копію в себе в голові, отут… — І він вдарив себе по голомозому чолі. — Можу описати тобі відстані, день за днем, які відділяють нас від землі Пресвітера Йоана. Нема сумніву, що мені не можна залишатися в цьому місті, і вам теж нема чого тут сидіти, адже сюди ви приїхали за мною, і мене маєте, і за мапою, якої тут не знайдете. Якщо ви вб'єте мене, то лишитеся з порожніми руками. Якщо ж візьмете із собою, то присягаюсь пресвятими апостолами, що буду вашим невільником і всі дні свої віддам на те, щоб накреслити вам шлях, який приведе вас прямо у землю Пресвітера. Подарувавши мені життя, ви нічого не втратите, хіба що вам доведеться годувати ще один рот. Убивши мене, ви втратите все. Вибирайте.
— Такого нахабного нахаби я ще зроду не бачив, — сказав Борон, а інші погодилися з ним. Зосима покірливо і мовчки чекав. Раббі Соломон спробував висловитись: "Пресвятий, хай буде прісно благословенний…", але Бавдоліно не дав йому скінчити:
— Годі з приповідками, ми вже аж забагато їх начулися від цього пройди. Хоч він і пройда, але каже правду. Мусимо забрати його із собою. Інакше, коли Фрідріх побачить, що ми вернулися з порожніми руками, то подумає, що ми на його гроші тішилися принадами Сходу. А так принаймні привеземо бранця. Але ти, Зосимо, присягни, що більш не пробуватимеш обвести нас навколо пальця…
— Присягаю на всіх дванадцять пресвятих апостолів, — сказав Зосима.
— На одинадцять, гнидо, одинадцять, — гаркнув на нього Бавдоліно, хапаючи за одяг, — якщо присягнеш на дванадцять, то між ними буде Юда!
— Ну гаразд, одинадцять.
— Он як, — мовив Никита, — то це така була твоя перша подорож у Візантію. Після того, що ти бачив тоді, я не здивуюся, якщо ти вважатимеш те, що діється тут тепер, очисним омовінням.
— Розумієш, мосьпане Никито, — сказав Бавдоліно, — очисні омовіння, як ти кажеш, ніколи не були мені до вподоби. Може, Александрія й село задрипане, але коли хтось З наших очільників нам не подобається, ми кажемо йому до побачення й обираємо іншого радцю. Та й хоч Фрідріх іноді впадає у гнів, але коли родичі починають набридати йому, він не каструє їх, а дарує їм ще один маєток. Але річ не в тім. А в тім, що я був на крайній межі християнського світу, і якби я пішов ще далі на схід або на північ, то дійшов би до Індій. Але в нас скінчилися гроші, і щоб мати змогу піти на Схід, я мусив вернутися на Захід. Мені було вже сорок гри роки, за Пресвітером Йоаном я ганявся, відколи мені було шістнадцять, а може й менше, але мені знову довелося відкласти свою подорож.
22. Бавдоліно втрачає батька і знаходить Ґрадаль
Ґенуезці послали Боямонда з Теофілом, щоб ті переїхалися містом і з'ясували, чи становище в місті сприятливе для їхніх планів. Воно досить сприятливе, розповіли вони після повернення, бо велика частина прочан сидить по шинках, а решта, схоже, зібралася у Святій Софії, витріщаючи жадібні очі на зібрані там безцінні реліквії.
— Аж очі ріже! — казав Боямондо. Але тут же додав, що збір здобичі перетворився на паскудне ошуканство. Дехто вдавав, ніби кидає на спільну купу свою здобич, кладучи туди кілька цяцьок, а тим часом тайкома ховав за пазуху кістку якогось святого. Але що ніхто не хотів бути спійманим з реліквією в руках, на виході з храму утворилося щось на кшталт базарчика, де снували заможні ще городяни й вірмени-спекулянти.
— Бач, — гиготів Боямондо, — греки, які зберегли ще якусь жменю візантійських монет, сховавши їх у якійсь шпарі, тепер розв'язують капшуки заради гомілки якогось святого Панька, яка весь час, може, пролежала десь у сусідній церкві. А потім, мабуть, вони продадуть її назад тій же церкві, греки ж бо хитруни. Жирують вони на цьому, як має бути, а потім кажуть, що то ми, ґенуезці, думаємо тільки про гроші.
— А що ж вони несуть у церкву? — спитав Никита. Теофіл усе докладно розповів. Він бачив скриню, яка містила пурпуровий плащ Христа, шматок різки, якою Його шмагали, губку, яку піднесли Нашому Господові перед смертю, терновий вінець, футляр, в якому зберігався кусень посвяченого хліба з Тайної вечері — саме той, який Ісус дав Юді. Відтак прибув покрівець з волосинами бороди Розп'ятого, висмикнутими юдеями після зняття з хреста, а загорнутий був цей покрівець в одежу Господа, на яку вояки кинули жереб у підніжжі місця страти. А тоді — цілий стовп, коло якого бичували Христа.